Розділ 2

Хоч я і висловився так, гадаю, то просто від враження, яке справляло обличчя єдиного юнака серед дітлашні. Він вирізнявся саме статурою, бо на зріст був не найвищий у класі. Строга, схожа на морську, шкільна форма не личила недорослим хлопчакам, і з нас усіх тільки в Омі відчувалися достатня для форми вага й, так би мовити, значущість. Скоріш за все, не я один позирав на м’язисті плечі й груди, які вгадувалися під темносинім сержем форми, не тільки заздрісно, але й закохано. Його обличчя ніколи не полишав вираз тамованої зверхності. Це почуття, гадаю, з тих, що, діткнуте, тільки розгоряється. Провалені іспити, вигнання з гуртожитка…

Схоже, ці прикрощі здавалися йому символом нездійсненних бажань. Яких? Мені раптом сяйнуло, що певні бажання породжує в ньому дух «зла». Але розмах його підспудної гри, такому, як я, поза сумнівом, годі осягнути. Вже з обличчя, де над округлими смаглявими щоками задирливо випиналися вилиці, а під домірним, м’ясистим, трохи задертим носом стягувалися в симпатичну нитку губи та було міцне підборіддя, відчувалось, яке повнокровне в нього тіло. Це вбрання могло прикривати тільки душу дикуна. Хто б подумав, що він має «внутрішній світ»! Єдине, що можна було сподіватися в ньому — подобизна незнаної нам, загубленої в незапам’ятній давнині досконалості. Подеколи в нього виникала забаганка подивитися розумні не за віком книжки, які читав я. Найчастіше я ховав їх з непевною посмішкою. І не тому, що соромився.

Мені боляче було відчувати, що він цікавиться книжками і виявляє в цьому невправність, отже, втрачає свою неусвідомлену довершеність. Мені було боляче, що цей рибалка забуває рідну Іонію. Вивчаючи зусібіч його постать — у класі, на спортмайданчику, я створив його уявний портрет — цілісний, без єдиної вади. Тому й не можу знайти на його образі, який залишився в моїй пам’яті, жодної плямки. Не можу видобути з пам’яті про Омі жодного недоліка з тих, які так необхідні в романі — дивацтв, кумедних звичок, сукупність яких і надає книжковим героям життєвості. Зате я видобуваю з образу Омі у власній пам’яті багато іншого. Безмежне розмаїття й химерні відтінки. Ось що я знайшов у ньому: суть довершеності життя — його брови, його чоло, його очі, його ніс, його вуха, його щоки, його вилиці, його губи, його підборіддя, його потилицю, його шию, забарву його рум’янцю, колір його шкіри, його силу, його груди, його руки і так без кінця. І не тільки це. Я вилаштував власну систему вибору й уподобань. Це через нього я не симпатизую розумовцям.

Це через нього я не прихильний до однокласників в окулярах. Це через нього я полюбив силу, повнокровність, невігластво, грубуваті жести, недбалу розмову, смуток, властивий плоті, непідвладний ніяким розумовим зусиллям. За всіма канонами логіки таким низькопробним уподобанням нібито не було звідки взятися! Але де кличе плоть, для логіки місця нема. Потяг зникав, щойно поставало інтелектуальне порозуміння. Варто було знайти у комусь бодай одробину розуму, як виникала настійна потреба оцінити той розум. А у взаємодії, якою є кохання, від іншого вимагаєш того ж, чого й від себе, отож душа, яка шукала в комусь темноти, потребувала і собі бодай короткочасного «бунту проти розуму». А це було вже неможливо. І мені лишалося тільки задивлятися звіддаля з пристрасною байдужістю, у твердій рішучості не перемовитися й словом, на власників плоті, не занечищеної розумом, — гультяїв, моряків, рибалок, солдатів. Може, мені легше жилося б десь у тропіках серед дикунів, не знаючи мови. Аж тепер я розумію, звідки мрії про спечне бурхливе літо жарких країв, які я плекав змалку… Так от, білі рукавички.

У нашій школі було заведено зодягати їх на свято. І щойно натягнеш ті білі рукавички з меланхолійно-блискотливими ґудзиками на зап’ястках і трьома задумливими строчками на тильному боці долоні, як зринало враження тьмяного актового залу, отримуваної в дарунок звичної коробки печива фабрики Сіодзе, — ясного святкового дня, який, здавалося, мусить запастися з веселим тріском, не закінчившись.

То було взимку — на День заснування імперії. Цього ранку Омі теж незвично рано прийшов до школи.

До шикування було ще задосить часу. Сьомий клас знаходив жорстоку розвагу в тому, щоб зганяти шостий з підвісної колоди в шкільному дворі. Семикласники, які попри зовнішнє презирство до таких дитячих розваг, відчували в душі, що ще самі не награлися досхочу, відганяючи від колоди менших, показували: це не по-справжньому, тільки про людське око, для жарту. Отож шостий клас зібрався колом віддалік і стежив за невгамовними старшими, наче на видовиську. Гра полягала в тому, аби скинути супротивника з добряче розгойданої колоди.

Посереду з виглядом несамовитого вбивці переступав з ноги на ногу в захисній позиції Омі, виглядаючи нового суперника. Ніхто з однокласників не міг зрівнятися з ним, тож кількох сміливців, які скочили на колоду, його спритні руки вже скосили просто у паморозь, що зблискувала у вранішньому сонці. Після чергової перемоги Омі, наче боксерчемпіон, потрясав над собою стуленими кулаками у білих рукавичках, вітаючи глядачів. Шестикласники плескали в долоні, забувши, як він їх щойно розганяв.

Я не відводив очей від його рук у білих рукавичках. Вони рухалися безстрашно і водночас напрочуд точно. Наче лапи звіра, вовченяти. Раз у раз рука розтинала вранішнє зимове повітря, мов оперена стріла, і влучала в бік супротивникові. Хто зістрибував, а хто гепався у паморозь сідницями. Інколи після вдалого поштовху Омі заточувався на слизькій, блискучій від інею колоді, щоб віднайти рівновагу. Але сила й спритність м’язів невдовзі повертали його у вихідну нищівну позицію.

Колода безсторонньо, мірно погойдувалася з боку в бік.

… Мене раптом охопили дивна бентега, неспокій, коли годі і стояти на місці, і годі зрушити. Те, що я відчував, нагадувало запаморочення від хитання колоди, але й дещо інше. Запаморочення мало, так би мовити, нервову природу, мою внутрішню рівновагу порушувало те, що я пильно стежив за кожним його порухом. На цьому тлі зітнулися дві сили. Одна — інстинкт самозбереження, друга — прагнення ще глибше, ще сильніше порушити рівновагу в собі самому. Та сила — химерний, прихований, майже не усвідомлений, але владний потяг до самогубства.

— Що, самі боягузи зібралися? Ну, хто сміливий? — Омі погойдувався на колоді, упершись у боки руками в білих рукавичках. На лудженій кокарді його кашкета зблискувало ранкове сонце. Я ще не бачив його таким гарним.

— Ану, давай я!

Мить вигуку точно визначило прискорене серцебиття. Так було щоразу, коли я піддавався власному бажанню. Вийти туди, стати там, — то були для мене не стільки неминучі, скільки передбачені дії. Через це я довго хибно мав себе за «вольову людину».

— Та облиш, де тобі до нього! — Під глузливі вигуки я виліз на край колоди. Послизнувся, чим викликав нову зливу кепкувань.

Омі привітав мене тим, що по-блазенському скривився. Він досхочу корчив дурня, вдаючи, ніби зісковзує. Вимахував руками з розчепіреними пальцями, глузуючи з мене. А мені його пальці здавалися спрямованими в мене вістрями небезпечної зброї.

Наші долоні в білих рукавичках кілька разів ляснули одна об одну. І щоразу я відлітав від його дужого поштовху. Я зрозумів, що він хоче виставити мене на посміховисько, тому вмисне стримує себе, аби моя поразка не була передчасною.

— Оце так! Ну, ти й силач! Мені кінець! Ой, падаю!.. Дивись! — Висолопивши язика, він знову вдавав, ніби ось-ось упаде.

Мені було нестерпно боляче бачити, як він по-блазенському кривиться, як руйнує цим, сам того не відаючи, свою вроду. Помалу відступаючи під поштовхами, я опустив очі. І миттю дістав штурхана в бік правою рукою. Щоб не впасти, я несамохіть вчепився у його пальці. І виразно відчув, які вони на дотик під білою рукавичкою.

Наші погляди зустрілися. Лише на мить. З його обличчя зник блазенський вираз, його виповнила майже загадкова простодушність. Де й ділися ворожість, злість і щось чисте, непереборне забриніло тятивою. А може, то була гра моєї уяви. Спробуй-но блазнювати, коли тебе стягають за пальці з колоди і ти втратив рівновагу! Проте я сприйняв не лише трепетну силу, що змайнула блискавкою, коли зустрілися пальці наших рук, але й те, що Омі вичитав у короткому погляді моє кохання до нього — до нього одного.