Розділ 2

Немов з каменя на камінь, переступав я зі сліду в слід — то на чудову чорну землю, то на торішню траву, то на брудний злежалий сніг, то на брук. І раптом похопився, що моя хода достеменно така, як сягнистий крок Омі.

Я проминув пасмо тіні за кабінетами й опинився на пагорбі перед просторим спортмайданчиком. І трьохсотметровий овал бігової доріжки, і змережане горбками поле поспіль укривав іскристий сніг. У кутку поля тулились одна до одної дві височенні модрини, і їхні видовжені тіні перекреслили засніжений краєвид — так природа позначає велич веселою похибкою. Велетенські дерева стриміли вгору, і синє зимове небо, відблиски снігу внизу і навскісне проміння вранішнього сонця надавали їм вишуканості ліпнини; з тріщин кори на сухих гілках і стовбурах раз у раз сухозліткою сіявся сніг. Здавалося, його ледь чутний шелест розноситься луною навсібіч, у такому спокої дрімали дахи шкільних гуртожитків ген за спортмайданчиком і ліс за ними.

Сяєво перед очима на мить засліпило мене. Засніжений краєвид мав у собі свіжість руйновища. Адже цю несправжню спустошеність укривали безмежні світло й блиск, які зустрінеш хіба на стародавніх руїнах. А на краю звалища, на снігу, що вкривав п’ятиметрову завширшки бігову доріжку, видніли величезні латинські літери. Найближче до мене — кружало О. За ним М. А найдалі — подовжна риса І.

То був Омі. Сліди, що я простежив, вели до О, далі від О до М і, нарешті, до постаті Омі, який саме човгав ботами по снігу посеред І, трохи похиливши голову над білим шарфом і застромивши руки в кишені пальта. Його тінь зухвало простяглася по снігу рівнобіжно до тіней модрин.

Я зліпив сніжку, відчуваючи, як пашать щоки.

Метнув її. Але не докинув. Проте він недбало обернувся у мій бік, закінчуючи літеру І.

— Егей! — заволав я і на диво завзято припустив щодуху стрімким схилом, хоч побоювався, що Омі навряд чи зустріне мене прихильно. І раптом до мене долинув його гучний голос:

— Гей! Не затопчи літери!

Цього ранку він був якийсь інший. Омі, що ніколи не вчив уроків, ба чи й виймав підручники з шухляди, що з’являвся до школи з руками в кишенях і спритно тягнув час, поволі скидаючи пальто, перш ніж стати в стрій, сьогодні марнував ранок на самоті; мало того, привітав грубувато-приязною, як ні в кого більше, посмішкою мене, з ким досі обходився, як зі шмаркачем! Як я чекав на ту посмішку, на ті чисті блискучі зуби!

Але чим ближчало його всміхнене обличчя, тим меншало запалу, який щойно викликав вигук, у моїй душі — наставала тяжка гризота. Все занапастило «розуміння». Мене вражав, а точніше, руйнував його образ, створений мною, острах, що приязну посмішку викликало просто те, що хтось збагнув його слабість.

У мить, коли я побачив витоптані на снігу велетенські літери «ОМІ», я напівсвідомо осягнув безодню його самоти. І глибинну, чи й зрозумілу йому самому, спонуку, яка так рано привела його до школи. Якби мій кумир принизився зараз переді мною і став виправдуватися, ніби прийшов погратись у сніжки, я б позбувся чогось куди важливішого, аніж його власна втрачена гідність. Мені кортіло мерщій піти деінде.

— Сьогодні, певно, пограти в сніжки не доведеться, — врешті спромігся я. — Я думав, нападає більше.

— Егеж, — буркнув Омі, напускаючи недбалий вигляд. Його здорове обличчя затверділо, відроджуючи звичну, майже болісну зневагу до мене. Очі визивно зблиснули в намаганні знову побачити в мені дитину. А мене чарував його біль, викликаний опором, ставленим схованій у глибині душі вдячності за те, що я не прохопився й словом про літери на снігу.

— А рукавички в тебе дитячі!

— Дорослі теж носять вовняні.

— Бідолаха, навіть не знаєш, яка на дотик шкіра! А ну ж бо!

Він притис вологі від снігу шкіряні рукавиці до моїх розпашілих щік. Я відсахнувся. Але гостре відчуття наче випалило на щоках тавро. Я відчув, як яснішають мої спрямовані на нього очі.

… Відтоді я покохав Омі.

Коротше кажучи, то було моє перше в житті кохання. Причому з присмаком плотської жаги.

Я не міг дочекатися літа, бодай його початку. Бо лише тоді я зможу побачити його оголене тіло. А в душі таїлося іще одне бажання, якого я сам соромився. Бажання побачити ту його «штуку». Телефон моєї пам’яті помилково з’єднується то з однією, то з другою парою рукавичок. Мені здається, що з цих двох пар — шкіряних і білих святкових, про які мова далі, одну я пам’ятаю насправді, а другу тільки уявляю. До його неотесаного обличчя, мабуть, більше пасували б саме шкіряні. А може саме через те, що обличчя в нього неотесане, йому більше б личили білі. Неотесане обличчя…