Розділ «Рівно північ»

Він поклав молоток на місце, потім скористався маленькою щіткою, щоб змести надщерблені шматки скла та пластику зі столу на підлогу. Поклавши її, дістав восковий олівець із тонким кінчиком та ніж «Екс-Акто»[277]. Батя намалював на око приблизну форму шматка пластику, що відщербився від камери «Сан» Кевіна Делевана коли Меґ перекинула її додолу, потому скористався ножем «Екс-Акто», щоб зробити надрізи вздовж ліній. Коли йому здалося, що достатньо глибоко прорізав пластик, він поклав «Екс-Акто» назад до шухляди, а камеру «Полароїд» скинув зі столу. Що трапилося раз, має трапитися знову. Надто із завбачливо прорізаними лініями розлому.

Спрацювало все так, як і було задумано. Батя оглянув камеру, у якої тепер з одного боку не вистачало шматка пластику та був потрощений об’єктив, задоволено кивнув і відклав її під робочий стіл. Потім Меррілл знайшов шматочок пластику, що вищербився з камери, й викинув його у смітник, де він упокоївся разом із коробкою та єдиним зробленим знімком.

Тепер залишалося тільки чекати на прибуття Делеванів. Батя відніс відеокасету нагору, до тісної маленької квартирки, у якій мешкав. Поклавши її на відик, який купив, щоб дивитися фільми з траханиною, які тепер можна було вільно купити, він усівся читати газету. Батя прочитав, що в Пакистані сталася авіакатастрофа. Загинуло сто тридцять людей. Бісові дурні завжди знаходили, як заподіяти собі смерть, думав Батя, але то нічого. Як не крути, але добре, коли у світі стає трішки менше вошей. Далі він перегорнув газету на спортивну сторінку, щоб прочитати, як справи в «Ред Сокс». Вони й досі мали нічогенькі шанси перемогти в Східному Дивізіоні.

Розділ 5

— Про що мова? — запитав Кевін, коли вони вже готувалися йти. Будинок залишився на них самих. Меґ пішла на заняття з балету, а в місіс Делеван саме був день бриджу з друзями. Вона завше приходила додому о п’ятій, із великою запашною піцою та новинами про те, хто мав розлучитися чи принаймні подумував про це.

— Тобі до того зась, — грубо проказав містер Делеван.

День видався прохолодний. Містер Делеван усе шукав свою куртку-бомбер. Ось він спинився, розвернувся й поглянув на сина, який стояв позад нього, одягнений у свою куртку, і тримав у руці камеру «Сан».

— Гаразд, — промовив Джон Делеван. — Я ніколи не забивав тобі баки цим лайном, тож, думаю, і тепер не стану. Ти знаєш, про що я.

— Так, — сказав Кевін, подумавши: «Власне, я геть-чисто тебе розумію».

— Твоя мати нічогісінько про це не знає.

— Я їй не казатиму.

— Не кажи такого, — різко мовив батько. — Не ступай на слизький шлях, бо більше з нього не зійдеш.

— Але ти ж сказав, що ніколи…

— Ні, я ніколи їй не казав, — відповів батько, нарешті знайшовши куртку і надягнувши її на себе. — Вона ніколи не питала, тож я ніколи й не казав. Якщо вона тебе ніколи не запитає, то ти не повинен їй нічого казати. Що скажеш, звучить як гівняна обмовка?

— Ага, — мовив Кевін. — Правду кажучи, таки звучить.

— Нехай, — сказав містер Делеван. — Нехай… але так ми й учинимо. Якщо ця розмова колись зрине, ти — ми — мусимо все розказати. А ні, то й ні. Саме так ми й чинимо у світі дорослих. Звучить калічно, знаю, інколи воно і є калічно, але так ми й чинимо. Зможеш із цим жити?

— Так. Гадаю, що так.

— От і добре. Ходімо.

Вони йшли під’їзною доріжкою пліч-о-пліч, застібаючи куртки. Вітер куйовдив волосся на скронях Джона Делевана, і Кевін уперше для себе завважив — із тривогою у серці, — що в батька почала проступати сивина.

— Це й так була незначна оборудка, — мовив містер Делеван. Із Батею Мерріллом завжди так. Він не з тих крутійкуватих цабе, якщо ти мене розумієш.