Розділ «Рівно північ»

Сем не знав. Він знав тільки, що ім’я Арделії Лорц впливало на декого в Джанкшн-Сіті, як заряд солі в сідницю. Сем знав — або думав, що знав, — що зустрічався з нею, хоч вона й давно померла. Він навіть не міг сказати собі, що зустрівся з її родичкою чи з якоюсь навіженою, що називала себе Арделією Лорц. Тому що

я думаю, що зустрів привида. Взагалі я думаю, що зустрів привида всередині привида. Я думаю, що бібліотека, у яку я ходив, була тією бібліотекою, що стояла в Джанкшн-Сіті, коли нею керувала тоді ще жива Арделія Лорц. Я думаю, що саме тому почувався в ній так дико і спантеличено. Це не було схоже на подорож у часі або на те, як я уявляю подорож у часі. Більше скидалося на те, що я на короткий час зазирнув до передпокою пекла. І він був справжнім. Я переконаний, що все було справжнім.

Сем зупинився, стукаючи пальцями по столу.

Звідки вона мені телефонувала? Невже в передпокої пекла є телефони?

Він довго глипав на список із перекресленими іменами, а тоді повільно вирвав жовтий аркуш з блокнота, зіжмакав його й жбурнув до кошика.

«Облиш це», — продовжувала благати якась частина його свідомості.

Але він не слухав. То що тепер?

Подзвони комусь, кому довіряєш. Подзвони Расові Фрейму чи Томові Вікліфу. Просто зніми слухавку й набери номер.

Але він не хотів цього робити. Принаймні не сьогодні. Сем визнав, що керувався ірраціональним, напівзабобонним мотивом — йому здавалося, що за минулі кілька днів він передав і отримав по телефону дуже багато неприємної інформації, — але він був надто втомлений, щоб сьогодні з ним боротися. Якщо він зможе добре виспатися (а Семові здавалося, що він зможе, якщо знову залишить увімкненим світильник біля ліжка), то, можливо, завтра вранці, на свіжу голову, йому спаде на думку щось краще, щось суттєвіше. А далі, міркував він, можна було б спробувати перекинути нові мости до Наомі Гіґґінс і Дейва Данкана… але спочатку треба дізнатися, чому саме згоріли старі.

Якщо це можливо.

Розділ 9. Бібліотечний полісмен (I)

Сем справді добре спав. Сни йому не наснилися, а наступного ранку в душі нова думка легко і природно прийшла до нього, як буває, коли тіло людини відпочило, а голова лишень нещодавно прокинулася і ще не встигла захараститися різним непотребом. Громадська бібліотека не була єдиним джерелом інформації, а коли йшлося про місцеву історію — недавню місцеву історію, — то шукати її слід було в набагато придатнішому для цього місці.

— «Вісник»! — вигукнув він і підставив голову під душ, щоб вимити з волосся мило.

Через двадцять хвилин Сем уже пив каву в кабінеті внизу, не одягнувши ще тільки краватку й пальто. Блокнот знову лежав перед ним, і в ньому з’явився новий список.

1. Арделія Лорц — хто вона? Або ким вона була?

2. Арделія Лорц — що вона зробила?

3. Громадська бібліотека Джанкшн-Сіті — ремонт? Коли? Фото?

У цю мить хтось подзвонив у двері. Сем глянув на годинника і пішов відчиняти. Уже пів на дев’яту, час іти на роботу. Він міг забігти до редакції «Вісника» о десятій, коли зазвичай робив перерву на каву, і пошукати відповідей на кілька пунктів. На які? Він обдумував це — на деякі гачки риба мусила зловитися швидше, ніж на інші — й одночасно шукав у кишені гроші для хлопця-газетяра. У двері подзвонили вдруге.

— Я вже йду, Кіте, я йду! — гукнув він, підступаючи до дверей у кухні й беручись за ручку. — Не треба виносити кляті дв…

У ту мить він підвів очі й побачив, що за віконцем у дверях, завішеним прозорою завіскою, височіла постать значно більша за Кіта Джордана. Семова голова була забита і більше стурбована думками про прийдешній день, аніж про ранковий ритуал плати газетяреві, але в цю мить крижана скалка раптового жаху пронизала ці розпорошені міркування. Йому не треба було бачити обличчя; навіть крізь завіску він упізнав цю фігуру, будову тіла… і, звісно, тренч.