Розділ «Рівно північ»

Але її слова вже наче не мали над ним влади. Незважаючи на повідомлення, що вона залишила на автовідповідачеві, Сем уже не дуже й вірив в існування Арделії Лорц.

Та що його справді цікавило, то це власна реакція на те, що сталося. Він пригадав лекцію з біології в коледжі. Лектор почав із тези про те, що людське тіло має неймовірно ефективну систему для протидії нападам чужорідних організмів. Сем пам’ятав, що лектор говорив про це, бо страшні новини — рак, грип, хвороби, що передаються статевим шляхом, наприклад сифіліс, — заповнили всі заголовки газет, і люди були схильні вірити, що вони набагато вразливіші до цих хвороб, ніж насправді.

— Людське тіло, — розповідав тоді лектор, — має до своїх послуг власний загін «зелених беретів». Коли організм зазнає атаки ззовні, леді та джентльмени, відповідь цього загону є швидкою і нещадною. Вони не шкодують нікого. Без цієї армії натренованих убивць кожен із вас помер би зо двадцять разів іще протягом першого року життя.

Основною стратегією, яку організм використовував, щоб позбутися загарбників, була ізоляція. Нападників спершу оточували, відрізали від поживних речовин, що потрібні їм для життя, а тоді їх або з’їдали, або забивали, або заморювали голодом. Тепер Сем з’ясував — як йому здалося, — що, коли нападу зазнає розум, він використовує ту саму стратегію. Сем пам’ятав немало випадків, коли йому здавалося, що він застудився, але на ранок уже почувався чудово. Організм робив своє. Жорстока війна точилася навіть тоді, коли він спав, і загарбників вибивали до ноги… чи що там у мікробів є. Їх з’їдали, забивали або заморювали голодом.

Минулої ночі він пережив психічний відповідник прийдешньої застуди. Цього ранку агресора — загрозу його ясному, раціональному сприйняттю світу — було оточено. Відрізано від поживних речовин. Тепер час мав зробити своє. І якась частина Сема застерігала його, що, копирсаючись у цій справі далі, він тільки годуватиме ворога.

«То он як воно трапляється, — подумав він. — Ось чому світ не наповнений звістками про дивні випадки й непоясненні явища. Розум зазнає їх впливу… якийсь час відшукує рівновагу… а тоді б’є у відповідь».

Але ж це цікаво. Це незвично. І хіба не кажуть, що хоч допитливість і занапастила кота, але вдоволена цікавість повернула його назад?

«Хто? Хто так каже?»

Він не знав… але підозрював, що міг би з’ясувати. У місцевій бібліотеці. Сем легенько всміхнувся, коли ніс тарілки до раковини. Він зрозумів, що вже все вирішив: Сем спробує покопирсатися в цій божевільній справі ще трохи.

Трошечки.

Сем під’їхав до «Дому Ангола» десь о пів на першу. Він не надто здивувався, коли побачив на паркувальному майданчику біля нього старий синій «датсан» Наомі. Сем припаркувався за ним, вийшов із машини й піднявся хисткими сходами повз напис, що наказував йому викинути пляшку, якщо вона в нього є, до бочки для сміття. Він постукав, але ніхто не відповів. Сем штовхнув двері й побачив широкий коридор, позбавлений будь-яких меблів… якщо, звісно, не брати до уваги платний телефон на столику посередині. Шпалери були чисті, але вицвілі. Сем побачив одне місце, де їх підлатали клейкою плівкою.

— Агов?

Відповіді не було. Він увійшов, відчуваючи себе непроханим, і пішов коридором. Перші двері, які Сем прочинив, вели до загальної кімнати. До дверей були пришпилені два оголошення.

ДРУЗІ БІЛЛА — СЮДИ!

вказувало перше. Нижче від нього було ще одне, що здалося Семові одночасно й абсолютно розумним, і винятково безглуздим. Там писалося таке:

ЩОБ МИНУВ ЧАС, ПОТРІБЕН ЧАС.

Загальна кімната була вмебльована різномасними, колись викинутими стільцями й довгою канапою, також підлатаною стрічкою — цього разу ізоляційною. На стіні висіло ще більше гасел. На маленькому столику біля телевізора стояла кавоварка. І телевізор, і кавоварка були вимкнені.

Сем пішов далі коридором і проминув сходи, ще гостріше почуваючи себе непроханим зайдою. Він зазирнув до трьох інших кімнат, двері яких виходили в коридор. У кожній розміщувалося по два простих ліжка, і в жодному не було ані душі. Кімнати виблискували ретельною чистотою, але все одно багато розповідали про своїх мешканців. В одній пахнуло мастеролом[239]. В іншій тхнуло якоюсь важкою хворобою. У ній або хтось нещодавно помер, думав собі Сем, або помре незабаром.

У кінці коридору він знайшов кухню, так само порожню. То була велика світла кімната з пожовклим лінолеумом, що зібгався на підлозі нерівними дюнами й долинами. Альков у стіні займала велетенська дров’яно-газова піч. Емаль на старій глибокій раковині вкрили плями іржі. Крани відкривалися старомодними ручками-пропелерами. Обіч буфету стояли прадавня пральна машина «Мейтеґ» і газова сушарка «Кенмор». Повітря ледь чутно пахнуло вчорашніми смаженими бобами. Семові ця кімната сподобалася. Вона свідчила про затягнуті до хребта пояси, але також про любов, турботу і важко здобуте щастя. Вона нагадала йому кухню його бабусі, а то було прекрасне місце. Безпечне. На старому, ресторанного розміру холодильнику «Амана» висіла магнітна табличка:

БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ НАШ ВІЛЬНИЙ ВІД ПІЙЛА ДІМ.