Розділ «Рівно північ»

Сем пішов на кухню, вмикаючи на ходу світло й опираючись бажанню озирнутися через плече, щоб побачити, чи ніхто не скрадається слідом. Наприклад, чоловік із жетоном у руці. Він подумав, що йому б не завадило випити снодійного, але оскільки нічого такого він не мав — навіть сомінексу[238], який продають без рецепта, — отже, доведеться імпровізувати. Сем налив у каструлю молока, підігрів його, перелив до кружки, а тоді додав щедру порцію бренді. Він бачив щось таке по телевізору. Сьорбнувши, він скривився і вже хотів вилити паскудну мікстуру до раковини, а тоді глянув на годинника на мікрохвильовці. За чверть перша. До світанку ще далеко, тож він мав іще чимало часу уявляти, як Арделія Лорц і бібліотечний полісмен крадуться вгору сходами з ножами в зубах.

«Або зі стрілами, — подумав він. — З довгими чорними стрілами. Арделія і бібліотечний полісмен, що йдуть навшпиньки сходами, стискаючи в зубах довгі чорні стріли. Як вам така картина, любі друзі й сусіди?»

Стріли?

Чому стріли?

Сем не хотів про це думати. Він утомився від думок, що зі свистом вилітали з донедавна невідомої області темряви всередині нього, як жахливі, огидні фрисбі.

Я не хочу про це думати, я не буду про це думати.

Він допив алкогольне молоко й повернувся до спальні.

Сем залишив світильник в уголів’ї ввімкненим, і це його трохи заспокоїло. Йому подумалося, що, можливо, він таки зможе заснути раніше, ніж Всесвіт спіткає теплова смерть. Сем підтягнув ковдру до підборіддя, зчепив руки за потилицею й подивився на стелю.

«ЩОСЬ же з цього відбулося насправді, — подумав він. — Не могло ж воно ВСЕ бути галюцинацією… якщо, звісно, це не її частина і насправді я не сиджу, загорнутий у гамівну сорочку в одній із оббитих м’якою гумою кімнат у Сідар-Репідс, і не уявляю собі, що лежу у власному ліжку».

Сем точно виступив із промовою. Він використав жарти з «Порадника промовця» і вірш Спенсера Майкла Фрі з «Улюблених віршів американців». І оскільки в його невеличкій власній колекції книжок немає жодного з цих двох томів, він мусив був узяти їх у бібліотеці. Наомі знала Арделію Лорц — принаймні вона впізнала це ім’я, як і її мати. Було ж таке?! Воно подіяло на стару, як петарда під кріслом.

«Я можу спитати, — подумав він. — Якщо це ім’я відоме місіс Гіґґінс, то інші теж можуть його знати. Можливо, не дітлахи-помічники з «Чейплтона», а люди, що тривалий час жили в Джанкшн-Сіті. Може, Френк Стівенс? Або Паскудний Дейв…»

На цьому Сем, нарешті, задрімав. Він перетнув малопомітний кордон між реальністю і сном, не усвідомлюючи цього; його думки не зупинилися, але натомість почали викручуватися в іще дивніші, чудернацькіші форми, які стали сном. А сон став кошмаром. Він знову стояв біля «Дому Ангола», а троє пияків сиділо на ґанку й працювали над плакатами.

«О, та ми просто марнуємо час», — сказав Дейв, а тоді сором’язливо розвернув плаката, щоб Сем побачив.

На малюнку Простак Саймон був наштрикнутий на рожен над вогнищем. В одній руці він тримав розтоплений кавалок червоної лакриці. Його одяг горів, але він був іще живий. Він верещав. Під жахливим малюнком було написано:

СМАЖЕНІ ДІТИ В КУЩАХ ГРОМАДСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ

БЛАГОДІЙНА ВЕЧЕРЯ

НА КОРИСТЬ ФОНДУ БІБЛІОТЕЧНОЇ ПОЛІЦІЇ

З ОПІВНОЧІ ДО 02:00

ЗАПРОШУЄМО ВСІХ

ЦЕ ХРУМ-БУРУМ!