Розділ «Рівно північ»

Але сон не йшов.

Натомість прийшли кошмари.

Головним серед них був страх того, що він утрачає глузд. Сем ніколи не усвідомлював, якою жахливою може бути така ймовірність. Він бачив фільми, у яких людина приходила до психіатра й казала: «Доку, мені здається, що я божеволію», — і драматично стискала голову руками. Сем подумав, що раніше уявляв початок психічної нестабільності схожим на страшний головний біль, від якого, якщо вірити рекламі, допомагає тільки екседрин[236]. Але, як з’ясувалося за нескінченні години, що минали собі, поки сьоме квітня ставало восьмим, він помилявся. Насправді це було схоже на той випадок, коли тягнешся рукою почухати промежину, а намацуєш там чималий кавалок, що випирає з-під шкіри і, найпевніше, насправді є якоюсь пухлиною.

Бібліотека не могла так докорінно змінитися за якийсь тиждень. Сем ніяк не міг побачити вікна в даху із зали. Та дівчина, Синтія Беріґен, сказала, що їх закрили дошками, що так було, відколи вона почала там працювати — не менш як рік тому. Тож це точно був якийсь нервовий розлад. А може, у нього в мозку пухлина. А як щодо хвороби Альцгеймера? Ото вже втішна думка. Він десь вичитав — мабуть, у «Ньюсвіку», — що середній вік жертв Альцгеймера постійно знижується. Можливо, уся ця дика ситуація була сигналом передчасного старечого недоумства, що насувалося на нього.

У Семовій уяві почав рости неприємний рекламний щит із трьома словами, написаними розляпистими літерами кольору червоної лакриці. Слова були такі:

Я ВТРАЧАЮ ГЛУЗД.

Сем жив звичайним життям, сповненим звичайних радощів і жалів, загалом доволі непримітним. Зірок із неба він ніколи не хапав, це правда, але підстав сумніватися у своєму психічному здоров’ї теж ніколи не мав. Зараз же він лежав на зім’ятій постелі й гадав, чи так почуваються люди, коли відриваються від справжнього, раціонального світу. Чи так усе починається, коли

ВТРАЧАЄШ ГЛУЗД.

Думка про те, що ангелом притулку для безхатніх Джанкшн-Сіті виявилася Наомі — Наомі під вигаданим іменем, — була ще однією дурістю. Такого просто не могло бути… чи могло? Сем почав сумніватися в стрімкому злеті своїх справ. Може, це частина галюцинації?

Десь опівночі його думки звернулися до Арделії Лорц, і тоді вже йому стало геть кепсько. Він почав думати, як би було жахливо, коли б Арделія Лорц зачаїлася в його шафі чи навіть під ліжком. Сем аж бачив, як легенько й радісно вона посміхалася в темряві, як перебирала в повітрі пальцями з довгими гострими нігтями, як розкуйовджене волосся спадало на її обличчя, мов дика карнавальна перука. Сем подумав, що, якби вона зараз до нього зашепотіла звідти, його кістки миттю перетворилися б на холодець.

Ти загубив книжки, Семе, тож треба кликати бібліотечного полісмена… ти загубив книжки… ти загуби-и-и-и-и-в їх…

Нарешті, о пів на першу, Сем не витримав. Він сів і спробував намацати рукою світильник в узголів’ї. І коли він тягнувся до нього, його захопила інша мара, така ясна, що він був майже певен: у спальні є ще хтось, і це не Арделія Лорц, о ні. До нього навідався бібліотечний полісмен із плаката, якого вже не було в дитячій залі. Він стояв собі в темряві, високий, блідий, загорнутий у тренч чоловік із нездоровим кольором обличчя й білим рваним шрамом, що тягнувся лівою щокою попід оком аж до перенісся. Сем не бачив шраму на плакаті, але тільки тому, що маляр не захотів його зображати. Шрам був. Сем знав, що він був.

«Ти помилявзся счодо кусчів, — скаже бібліотечний полісмен, трохи шепелявлячи. — Зс боків бібліотеки таки розстуть кусчі. Багато кусчів. І ми їх будемо дозслідзувати. Ми дозслідимо їх разсом».

Ні! Досить! Просто… ДОСИТЬ!

Коли його тремтяча рука намацала світильник, у кімнаті скрипнула мостина, і в Сема вирвався короткий неголосний крик. Його рука сіпнулася і стиснула вмикач. Загорілося світло. На мить Семові справді здалося, що він бачить високого чоловіка, і лише пізніше він зрозумів, що то була тінь від комода.

Махом скинувши ноги на підлогу, Сем на хвильку затулив обличчя долонями. Тоді потягнувся до пачки «Кента» на нічному столику.

— Ти повинен опанувати себе, — пробурмотів він. — Що ти собі, нахрін, надумав?

«Не знаю, — одразу ж відповів голос у його голові. — Ба більше, я не хочу знати. Ніколи. Кущі були хтозна-коли, я більше не хочу згадувати про кущі. І про смак. Солодкий-солодкий смак».

Він запалив цигарку й глибоко затягнувся.

Найгіршим було ось що: наступного разу він справді побачить людину в тренчі. Або Арделію. Або Ґорґо, Великого Імператора Пеллюсидара[237]. Бо коли Сем зміг створити таку довершену галюцинацію, як відвідини бібліотеки з Арделією Лорц, він може надумати собі будь-що. Коли вже Сем почав вигадувати вікна в даху, яких не видно, людей, котрих не існує, і навіть кущі, яких теж нема, то все здається можливим. Як узагалі можна придушити повстання у власній голові?