Розділ «Рівно північ»

Він помовчав, почекав, чи не скаже вона: «О, привіт, Семе» чи, може, «Як ся маєш?», але дочекався від місіс Гіґґінс тільки важкого емфіземного дихання. Сем ніколи не був її улюбленцем, і виходило, що його відсутність теж не зробила його милішим її серцю.

Оскільки вона не збиралася озиватися, Сем вирішив, що в такому разі спитати може він:

— Як ся маєте, місіс Гіґґінс?

— Бувають хороші дні, а бувають погані.

На хвилинку Сем розгубився і не знав, що сказати. То була одна з тих фраз, на які немає адекватної відповіді. «Мені шкода це чути» не підходило, але й «Та це ж чудово, місіс Гіґґінс» звучало б іще гірше.

Він зупинився на тому, що спитав, чи може поговорити з Наомі.

— Вона сьогодні ввечері не вдома. Не знаю, коли повернеться.

— А ви можете попросити її зателефонувати мені?

— Я вже лягаю спати. І записати їй повідомлення теж не проси, бо артрит мене вже добиває.

Сем зітхнув.

— Я зателефоную завтра.

— Ми завтра йдемо до церкви, — заявила місіс Гіґґінс тим самим пісним, байдужим голосом, — а ще завтра буде перший цього року Молодіжний баптистський пікнік. Наомі обіцяла допомогти.

Сем зрозумів, що пора закінчувати розмову. Було ясно, що місіс Гіґґінс твердо вирішила триматися по-партизанськи й не говорити більше, ніж необхідно. Він уже хотів прощатися, але передумав:

— Місіс Гіґґінс, а прізвище Лорц вам про щось говорить? Арделія Лорц?

Важкий посвист її сопіння урвався посередині. На мить у слухавці запала повна тиша, а тоді місіс Гіґґінс заговорила тихим злим голосом:

— Допоки ж ви, погані безбожники, тикатимете нам у лице цією жінкою? Думаєте, це смішно? Думаєте, це дотепно?

— Місіс Гіґґінс, ви не зрозуміли. Я тільки хотів спитати…

У слухавці різко клацнуло. Звучало так, ніби місіс Гіґґінс зламала об коліно суху паличку. І все затихло.

Сем поїв супу, а тоді з півгодини намагався дивитися телевізор. Це не допомогло. Семові думки все одно весь час тікали деінде. Подеколи це починалося з жінки на плакаті Паскудного Дейва або з болотистого сліду черевика на обкладинці «Улюблених віршів американців», або зі зниклого плаката з Червоною Шапочкою. Але з чого б не брали початок його думки, вони завжди приводили до одного: зовсім іншої стелі в головній залі Громадської бібліотеки Джанкшн-Сіті.

Нарешті Сем здався і пішов спати. Ця субота видалася найгіршою з тих, що він пам’ятав за все життя. Єдине, чого він зараз хотів, — це швидше потрапити до царства забуття, вільного від сонних марень.