Розділ «Рівно північ»

«Дейве, це жахливо», — мовив Сем уві сні.

«Анітрохи, — відповів Дейв. — Діти називають його Простаком Саймоном. Вони люблять його їсти. Я вважаю, це дуже природна реакція, чи не так?»

«Погляньте! — закричав Рудольф. — Погляньте, це Сара!»

Сем підвів очі й побачив Наомі, що йшла засміченою і зарослою землею між «Домом Ангола» і Центром перероблювання. Вона рухалася дуже повільно, бо штовхала перед собою візок, повний «Порадників промовця» й «Улюблених віршів американців». За її спиною спускалося до обрію пригасле червоне горно сонця, і довгий пасажирський потяг повільно гуркотів колією, прямуючи в порожнечу Західної Айови. У ньому було щонайменше тридцять вагонів, і кожен був чорний. У вікнах висіли й хиталися жалобно-чорні фіранки. Це похоронний потяг, зрозумів Сем.

Він розвернувся до Паскудного Дейва і сказав: «Її звуть не Сара. Це Наомі. Наомі Гіґґінс із Провербії».

«А от і ні, — заперечив Паскудний Дейв. — Це Смерть іде, містере Піблз. Смерть — жінка».

Тоді Люкі почав скиглити. Оскаженівши від жаху, він квилив, мов свиня: «У неї «Слім-Джими»! У неї «Слім-Джими»! Боже мій, у неї всі срані «Слім-Слім-Джимчики» на світі!»

Сем знову розвернувся, щоб подивитися, що Люкі має на увазі. Жінка наблизилася, і це вже не була Наомі. Це була Арделія. На ній був тренч кольору зимової снігової хмари. Візок був повен не «Слім-Джимів», як сказав Люкі, а тисяч переплетених червоних лакричних паличок. Поки Сем дивився, Арделія схопила їх жменю й почала пхати до рота. Її зуби вже не були протезами; вони стали довгими й знебарвленими. Семові вони стали схожі на зуби вампіра, гострі й жахливо міцні. Скривившись, вона жувала солодощі, яких напхала повен рот. З тих солодощів бризнула яскрава кров, заляпавши рожеву хмару на західному небі й замурзавши підборіддя Арделії. Розкушені палички лакриці стрибали по зарослій землі, цвіркаючи кров’ю навсібіч.

Вона підняла руки, що перетворилися на гачкуваті пазури.

— Ти-и-и-и-и загуби-и-ив КНИЖКИ-И-И-И! — закричала вона Семові й кинулася на нього.

Задиханий Сем рвучко прокинувся. Він повністю стягнув простирадло і скрутився спітнілим клубком під зіжмаканою ковдрою в ногах ліжка. Крізь завішені вікна з вулиці пробивалися перші слабкі промені нового дня. Годинник на столику показував 05:53.

Сем устав із ліжка, відчувши, як охолоджує й освіжає його спітнілу шкіру повітря спальні, пішов до ванної й помочився. Його голова трохи боліла чи то від пізно випитого бренді, чи то від нічних кошмарів. Сем розчинив шафку з ліками, випив дві аспіринки, а тоді знову почовгав до ліжка. Розправив простирадло, відчуваючи залишки кошмару в кожній його вологій складці. Йому вже навряд чи вдалося б заснути — він це знав, — але принаймні він міг іще полежати, поки кошмар не розвіється.

Коли його голова торкнулася подушки, Сем раптом зрозумів щось іще, щось настільки ж неочікуване й несподіване, як і розуміння того, що жінка на плакаті Паскудного Дейва — його позаштатна секретарка. Це нове розуміння теж мало стосунок до Паскудного Дейва… і до Арделії Лорц.

«Це було вві сні, — подумав він. — Ось звідки я дізнався».

Сем заснув глибоким, здоровим сном. У тому сні він більше нічого не бачив і прокинувся майже об одинадцятій. Церковні дзвони скликали вірян на службу, і на вулиці стояв чудовий день. Вигляд сонячного проміння, що лилося на молоду траву, оживив Сема; він почувався майже як заново народжений.

Розділ 8. «Дім Ангола» (II)

Сем приготував собі пізній сніданок — апельсиновий сік, омлет із трьох яєць, щедро присипаний зеленою цибулею, багато міцної кави — і подумав про те, щоб знову податися до «Дому Ангола». Він і досі пам’ятав мить прозріння, яку пережив уночі під час короткого періоду не марення, і був абсолютно переконаний, що його здогад правильний, але він сумнівався, чи справді хоче й далі порпатися в цій божевільній справі.

У яскравому світлі весняного ранку страхи минулої ночі здавалися далекими й абсурдними, і Сем відчув сильне бажання — майже потребу — просто облишити ці хвилювання. Він подумав, що з ним щось трапилося — щось таке, чого не можна було раціонально пояснити. І питання тепер таке: «Ну то й що?»

Сем колись читав про привидів, передчуття й одержимість, але вони мало його цікавили. Він любив іноді подивитися містичний фільм, але не більше. Як людина практична, Сем не бачив корисного застосування паранормальних явищ… якщо вони справді існували. Він пережив… скажімо, подію, через брак кращого слова. Подія закінчилась. Чом би не облишити думки про неї?

Тому що вона попередила, що хоче отримати книжки завтра, — що ти на це скажеш?