Розділ «Рівно північ»

— Вони, а ще книжки про те, як полагодити сантехніку, як навчитися простих магічних трюків, довідники з етикету… ти б здивувався, коли б знав, по які книжки приходять люди, коли їм припече. Але я знаю.

— Не маю жодного сумніву.

— Я в цій справі вже дуже, дуже давно, Семе. Тижневий термін продовжувати не можна, тож обов’язково поверни їх до шостого квітня. — Вона підвела голову, і на її очі впало світло. Сем ледь не махнув рукою на побачене, думаючи, що то просто відблиск… але то був не відблиск. Її очі світилися. Рівним, упевненим сяйвом. На якусь мить Семові здалося, що в Арделії Лорц замість обох очей п’ятицентові монети.

— Або що? — спитав він, і його усмішка раптом перестала бути схожою на усмішку — і стала схожою на маску.

— Або доведеться послати до тебе бібліотечного полісмена, — сказала вона.

На мить їхні погляди зустрілися, і Сем подумав, що побачив справжню Арделію Лорц і що в цій жінці не було геть нічого від чарівної, милої старої діви-бібліотекарки.

«Ця жінка може бути по-справжньому небезпечною, — подумав він, а тоді трохи знітився і відігнав цю думку. Похмурий день, а ще, мабуть, напруга від наближення часу промови таки допекли йому. — Вона така ж небезпечна, як консервовані персики… І річ не в хмарах на небі й не в зустрічі з ротаріанцями. Це все через ті кляті плакати».

Сем узяв «Порадника промовця» й «Улюблені вірші американців» під руку, і вони вже майже дісталися до дверей, перш ніж він зрозумів, що міс Лорц проводжає його до виходу. Сем непорушно став на місці. Вона здивовано подивилася на нього.

— Можна мені спитати дещо, міс Лорц?

— Аякже, Семе. Я тут саме для цього — відповідати на питання.

— Ідеться про дитячу залу, — сказав він, — і про ті плакати. Деякі з них мене здивували. Майже шокували. — Він боявся, що скидатиметься на баптистського проповідника, якому серед інших журналів на столику парафіянина потрапив на очі номер «Плейбоя», але прозвучало зовсім не так. «Мабуть, тому, — подумав він, — що зараз це не просто усталений вислів. Мене справді шокувало. Без усякого “майже”».

— Плакати? — спитала вона, насуплюючись, а тоді її чоло розгладилося. Вона засміялася — А! Ти, певно, кажеш про бібліотечного полісмена… і, звісно, Простака Саймона.

— Простака Саймона?

— Ну, з того плаката, на якому написано «НІКОЛИ НЕ СІДАЙТЕ В МАШИНУ ДО НЕЗНАЙОМЦІВ!». Так діти кличуть хлопчика, що там намальований. Того, що кричить. Вони кличуть його «Простаком Саймоном» — мабуть, зневажають його за те, що він учинив таку нерозумну річ. Мені здається, це дуже здорова реакція, чи не так?

— Він не кричить, — повільно мовив Сем. — Він верещить.

Вона знизала плечима.

— Кричить, верещить — яка різниця? Ми тут не чуємо ані того, ані іншого. Діти дуже хороші — дуже шанобливі.

— Ще б пак, — сказав Сем. Тепер вони вже вийшли до передпокою, і він глянув на напис на підставці, той, що не просто повідомляв:

МОВЧАННЯ — ЗОЛОТО

чи: