Розділ «Рівно північ»

Тріщина нічого не відповіла.

Три роки тому Морт опублікував роман під назвою «Сімейство Делакурт». Зворотна адреса на оповіданні Шутера була «Деллакурт, штат Міссісіпі». У ньому…

Раптом він рвонув до енциклопедій, що стояли в кабінеті, і у своєму поспіху послизнувся та ледве не впав на сторінках, безладно розкиданих по підлозі. Витяг том на букву М і знайшов, нарешті, статтю про Міссісіпі. Тремтячим пальцем провів по списку містечок (той займав цілу сторінку), без надії сподіваючись.

Але марно.

У штаті Міссісіпі не було міста, яке б називалося Деллакурт чи Делакурт.

Він хотів було пошукати Перкінсбург, містечко, у якому, за словами Шутера, той купив пейпербек «Монету вкидає кожний» перед тим, як сісти в автобус «Ґрейгаунд», та потім просто згорнув енциклопедію. Навіщо ця морока? У Міссісіпі міг бути Перкінсбург, але це б нічого не означало.

Романіста, який читав у них той курс, на якому Морт познайомився з Джоном Кінтнером, звали Річардом Перкінсом-молодшим. Ось звідки походила та назва.

Так, але я нічого не пам’ятаю, тож як?..

«Ох, Морте, — скорботно промовив тихий голосок. — Ти дуже хворий. Ти дуже хвора людина».

— Я з цим не згоден, — повторив він, нажаханий тремкою слабкістю свого голосу. Але який у нього був вибір? Адже Морт і сам думав, що все це нагадує ходіння уві сні, коли він несвідомо скоює непоправне.

«Ти вбив двох людей, — прошепотів голосок. — Ти вбив Тома, бо він знав, що того дня ти був сам. І вбив Ґреґа, щоб він ні про що не довідався. Якби ти просто вбив Тома, Ґреґ звернувся б у поліцію. А ти цього не хотів, НЕ МІГ цього допустити. Поки не закінчиться вся ця жахлива історія, яку ти розказував. Учора, коли ти прокинувся, в тебе все тіло боліло. Ти не міг поворухнути кінцівками, відчував біль. Але ж не лише від того, що ти зірвав із завіс двері ванної й розтрощив душову, чи не так? Ти набагато більше накоїв. Тобі довелося розправитися з Томом та Ґреґом. І щодо пересування автомобілів ти мав рацію… але це ти пробіг усю дорогу до будинку Тома, щоб забрати «б’юїк», і ти ж розмовляв по телефону із Сонні Троттсом, прикидаючись Томом. Людина, яка щойно приїхала з Міссісіпі, не могла знати, що Сонні глухуватий. А ти знав. Це ти вбив їх, Морте, ти ВБИВ цих людей!»

— Я не погоджуюся з тим, що це я! — пронизливо завищав він. — Це все його задум! Це…

Я не

його маленька гра! Його маленька гра розуму! І я не погоджуюсь…

«Припини», — прошепотів голосок у голові, і Морт послухався.

Якийсь час оглушлива тиша панувала в обох світах: у тому, що існував у його голові, та в тому, що був за її межами.

А після перерви голосок тихо спитав: «Навіщо Ти Це зробив, Морте? Увесь цей ретельно спланований епізод з убивствами. Шутер наполягав, що йому потрібне оповідання. Але не існує ніякого Шутера. Що Тобі потрібно, Морте? НАВІЩО ти створив Джона Шутера?»

Знадвору долинув гуркіт машини, що котила під’їзною доріжкою. Позирнувши на годинник, Морт побачив, що стрілки вказують рівно на полудень. І спалах тріумфу та полегкості, наче язики полум’я, що шугають у димохід, промчав його тілом. Те, що в нього був журнал, який більше не міг зійти за доказ, не мало жодної ваги. Те, що Шутер може його вбити, теж нічого не означало. Він зможе померти щасливим, просто знаючи, що Джон Шутер існує і що він сам не винен у тих жахіттях, про які щойно міркував.

— Він приїхав! — радісно завищав Морт і побіг із кабінету геть. Він несамовито розмахував руками й навіть зробив невеличке антраша, коли вибігав із-за рогу в коридор.

Зупинившись, Морт визирнув на під’їзну доріжку повз похилий дах сміттєбака, до якого було раніше прибите тільце Бублика. І руки повільно опустилися. У мозок прокрався темний жах. Ні, не прокрався — жах накрив його темним запиналом, наче чиясь безжальна рука затулила щільну штору. Останній шматочок пазла став на місце. За кілька хвилин перед тим, у кабінеті, йому спало на думку, що він міг вигадати фантазійного вбивцю, бо самому бракувало сміливості накласти на себе руки. І тепер до нього дійшло, що Шутер не збрехав, коли казав, що ніколи не вб’є Морта.