Розділ «Рівно північ»

Дорогою туди його зненацька охопила впевненість, що фургон «Федерал Експрес» уже приїжджав і поїхав… і Джулієт, стоячи біля віконця з безпорадним і дурнуватим виглядом, похитає головою і скаже, що для нього нічого нема, вибачте. А його доказ? Розвіється, мов дим. Відчуття було ірраціональне (як людина обережна, Герб ніколи не обіцяв того, чого не міг виконати), але Мортові ніяк не вдавалося його позбутися.

Він ледве не штурханами випхав себе з машини, і доріжка від дверей поштового відділення до віконця, за яким, сортуючи пошту, стояла Джулієт Стокер, здалася йому довжелезною, наче тяглася тисячу миль.

Наблизившись, він хотів заговорити, але не зміг витиснути з себе ні слова. Губи ворушилися, проте в горлі було занадто сухо, щоб із нього вийшли якісь звуки. Джулієт звела на нього очі й відступила крок назад. Вигляд у неї був стривожений. Хоч і не такий стривожений, як тоді в Емі з Тедом, коли він відчинив двері номера в мотелі й націлив на них револьвер.

— Пане Рейні? Що з вами?

Морт прокашлявся.

— Пробачте, Джулієт. У мене раптом горло стиснуло чомусь.

— Ви дуже блідий, — у її голосі він почув нотки, що з’являлися в багатьох жителів Ташмора, коли вони розмовляли з ним. То була певна гордість, але з присмаком роздратування і поблажливості, ніби він був вундеркіндом, який потребував особливого догляду й годування.

— Учора ввечері щось не те з’їв, здається, — пояснив він. — «Федерал Експрес» що-небудь для мене привіз?

— Ні, нічого не було.

У відчаї Морт схопився знизу за стійку, і секунду-дві здавалося, що він знепритомніє, хоча майже відразу зрозумів, що вона сказала не це.

— Вибачте, що?

Вона вже відвернулася; його погляду відкрилася пругка сільська дупця, поки її хазяйка копирсалася в кількох пакунках, що лежали на підлозі.

— Я кажу, щось одне там було, — відповіла вона і, розвернувшись, штовхнула пакунок до нього по стійці. Морт побачив зворотну адресу — «ЕКММ» у Пенсильванії, і тілом пройшла хвиля полегкості. Неначе прохолодна вода полилася в пересохле горло.

— Дякую.

— Прошу. Знаєте, начальство б сказилося, якби знало, що ми роздаємо пошту, яку нам привозить той кур’єр із «Федерал Експресу».

— Ну, я особисто вам за це дуже вдячний, — сказав Морт. Тепер, коли журнал нарешті був у нього, він відчув потребу чимшвидше вертатися, їхати вже додому. Потребу таку сильну й нездоланну, наче вона була первісним покликом. Причини він не розумів (до полудня лишалася ще година з чвертю), але потреба кликала. Виснажений і спантеличений, він уже й справді думав, чи не дати Джулієт чайові, щоб вона мовчала… а це неодмінно змусило б її душу, янкі до самих кісток, обурено запротестувати.

— Ви ж не розкажете їм, правда? — грайливо спитала вона.

— Та нізащо, — він навіть спромігся вичавити із себе посмішку.

— Це добре, — всміхнулася Джулієт Стокер. — Бо я бачила, що ви зробили.

Він різко зупинився біля дверей.