Розділ «Рівно північ»

молодший редактор

Того листа Морт перечитав двічі, а потім вибухнув реготом, хрипким і гучним, на весь будинок, що, на щастя, стояв порожній. Він чув про сміх, від якого надривають живіт, і, безперечно, то був він, якраз такий сміх. Морт відчував: якщо зараз не припинити сміятися, то його живіт справді лусне і кишки розсиплються по підлозі. Він ладен був накласти на себе руки, наковтавшись материних снодійних пігулок, а вони цікавляться, чи не засмутив його шрифт, яким надрукували оповідання! Він думав, що його кар’єра скінчилася, ще навіть як слід не розпочавшись, а вони хочуть іще! Ще!

Морт сміявся (хоча це більше нагадувало завивання), поки надривний сміх не переріс в істеричні сльози. Тоді сів на диван, перечитав листа від Чарльза Палмера й плакав, поки знову не захотілося сміятися. Врешті, пішов у свою кімнату, ліг, підмостивши ззаду подушки саме так, як він любив, і заснув.

Йому це зійшло з рук. Саме такою була розв’язка. Йому зійшло з рук, і він більше ніколи не робив нічого навіть віддалено подібного, і все це відбувалося приблизно з тисячу років тому, і чому саме зараз до нього повернувся цей привид із минулого?

Морт не знав, але мав намір не думати про це.

— До того ж зараз, — сказав він порожній кімнаті й енергійно покрокував до кавоварки, намагаючись не звертати уваги на біль у голові.

Ти знаєш, чому думаєш про це зараз.

— Замовкни, — недбало-світським тоном проказав Морт… але руки, коли він брав «Сайлекс», тремтіли.

Не все можна приховувати вічно. Морте, ти, ймовірно, хворий.

— Заткнись. Я тебе попереджаю, — тим самим світським тоном сказав він.

А може, й дуже хворий. Власне, це схоже на нервовий зр…

— Заткнися! — заволав Морт і з усією силою, на яку був тільки здатен, пожбурив скляний кавник. Той пролетів над стільницею, через усю кімнату, перевертаючись у повітрі, хряснув об панорамне вікно, розбився на дрібні скалки й мертвим дощем посипався на підлогу. Від підлоги до стелі по шибці відразу зазміїлася довга срібляста тріщина. Починалася вона в тому місці, де вдарився кавник. Морт почувався мов людина, у якої така сама тріщина проходить просто посередині мозку. Але голос замовк.

Незворушно пройшовши в спальню, він узяв будильник і повернувся до вітальні. Дорогою поставив будильник на десяту тридцять. О десятій тридцять він піде на пошту, забере свій пакунок, доправлений «Федерал Експресом», і статечно візьметься до діла, щоб залишити, нарешті, цей кошмар позаду.

Але доти він спатиме.

Спатиме на канапі, там, де йому завжди спалося найкраще.

— Ніякого нервового зриву в мене зараз немає, — прошепотів він до тихого голосу, але тихий голос більше не сперечався. Морт подумав, що він, імовірно, відлякав тихий голос. Він дуже на це сподівався, бо тихий голос однозначно лякав його.

Очима він відшукав сріблясту тріщину на шибці й провів по ній самозаглибленим поглядом. Морт думав скористатися покоївчиним ключем. У кімнаті було темно, його очам знадобилося кілька хвилин, щоб призвичаїтися до сутіні. Їхні голі плечі. Перелякані очі. Він кричав. Не міг згадати, що — і так ніколи й не наважився спитати в Емі, — але то мусило бути щось збіса страшне, судячи з виразу їхніх очей.

«Якщо я колись і міг пережити нервовий зрив, — подумав він, роздивляючись блискавкову беззмістовність тріщини, — то хіба що тоді. Чорт, та цей лист від «Аспен Квотерлі» й близько не нагадував той день, коли ти відчинив двері мотельного номера й побачив свою дружину з іншим, слизьким агентом із продажу нерухомості, який приїхав із якогось задристаного містечка в Теннессі…»

Морт заплющив очі, а розплющив їх знову тому, що гучно заволав інший голос. Цей уже належав будильнику. Туман розсіявся, вийшло сонце, і настала пора вирушати на пошту.

43