Розділ «Рівно північ»

І йому надіслали чек на двадцять п’ять доларів. «Гонорар» — так його назвали в супровідному листі.

А потім оповідання надрукували.

І Мортон Рейні, якого охопило запізніле почуття провини через те, що він накоїв, перевів чек у готівку й одного дня запхав купюри в скриньку для бідних у церкві святої Катерини в Оґасті.

Але відчував він не лише провину. О ні.

Морт сидів за кухонним столом, сперши голову на руку, й чекав, коли націдиться кава. Голова в нього розколювалася. Він не хотів думати про Джона Кінтнера й оповідання Джона Кінтнера. Те, що він зробив із «Милею воронячої лапи», було одним із найганебніших учинків у його житті; тож чи дивно, що стільки років це ховалося в глибинах підсвідомості й тільки зараз випливло? І йому було дуже шкода, що він не може поховати цей випадок знову. Врешті, цей день повинен був стати дуже важливим — чи не найважливішим у його житті. А може, навіть останнім у його житті. Він має зараз думати про похід на пошту. Він має думати про конфронтацію з Шутером, але його розум ніяк не хоче облишити ту сумну подію з часів сивої давнини.

Коли Морт побачив той журнал, справжній журнал із його прізвищем над оповіданням Джона Кінтнера, то відчуття було таке, наче він щойно прокинувся після того, як ходив уві сні й під час цієї несвідомої прогулянки скоїв щось жахливе та непоправне. Як він міг допустити, щоб усе так далеко зайшло? Це ж мав бути жарт, заради всього святого, аби просто погигикати трішки…

Але він усе-таки це допустив. Оповідання надрукували, і на світі було щонайменше дванадцятеро людей, які знали, що його написав не він — насамперед сам Кінтнер. І якби хтось із них випадково натрапив на те число «Аспен Квотерлі»…

Сам Морт, звичайно, нікому не казав. Просто чекав, холонучи від страху. Наприкінці того літа та на початку осені він дуже мало їв і спав; дуже схуд, і під очима намалювалися широкими мазками темні кола. Серце ходором ходило в грудях щоразу, коли дзеленчав телефон. Якщо дзвонили йому, він підходив до апарата на штивних ногах, відчуваючи на лобі краплини холодного поту, переконаний, що це Кінтнер і перші слова, які зірвуться з губ Кінтнера, звучатимуть так: «Ти вкрав моє оповідання, і з цим треба щось робити. А почну-но я всім розказувати, який ти злодюга».

А найнеймовірніше було те, що він прекрасно все розумів. Знав, якими можуть бути наслідки такого діяння для молодого чоловіка, що сподівався зробити кар’єру письменника. То було те саме, що грати в російську рулетку базукою. Та все ж таки… все ж…

Але осінь минула без подій, і він помалу почав заспокоюватися. На зміну тому числу «Аспен Квотерлі» прийшло нове. Те число більше не лежало на столах у залах періодики бібліотек по всій країні; його відправили в книгосховище чи перенесли на мікроплівку. Проблеми воно ще могло спричинити — Морт безрадісно припускав, що з цією загрозою йому тепер доведеться жити все життя. Проте чого очі не бачать, того й серцю не жаль.

А в листопаді того року надійшов лист із «Аспен Квотерлі».

Морт тримав його в руках, роздивлявся своє ім’я на конверті й раптом затремтів усім тілом. Очі наповнилися якоюсь рідиною, занадто гарячою та їдкою, щоб бути слізьми, і конверт спершу подвоївся, а потім потроївся.

Викрили. Мене викрили. Хочуть, щоб я відповів на листа, який вони отримали від Кінтнера… чи Перкінса… чи когось із інших студентів того курсу… Мене викрили.

Цілком спокійно і раціонально Морт зважив можливість скоїти самогубство. У його матері було снодійне в пігулках. Він міг його випити. Від усвідомлення, що є метод владнати проблему, Мортові трохи відлягло від серця, він розірвав конверт і витяг звідти аркуш паперу. Складений. Якусь мить, що тяглася нескінченно довго, він тримав його в руці й роздумував, чи не краще буде спалити, не читаючи. Морт не був до кінця певен, що витримає, побачивши пряме звинувачення. Йому здавалося, що воно може довести його до божевілля.

Ну чого ти, чорт забирай, наважуйся вже. Бодай на наслідки скоєного ти подивитися можеш. Не можеш гідно їх витримати — то хоч подивися, заради Бога.

Він розгорнув аркуш.

Шановний Морте Рейні,

наші читачі дуже схвально відгукуються про ваше оповідання «Вороняче око». Прошу вибачення за те, що цього листа ви отримали не одразу, але, правду кажучи, це ми сподівалися одержати від вас звістку. Протягом цих років ви незмінно надсилали нам твори, тож ваше мовчання тепер, коли ви нарешті досягли успіху й «надрукувалися», трохи бентежить. Якщо вам не сподобалося те, як опублікували ваше оповідання (шрифт, дизайн, розташування), ми сподіваємося почути ваш відгук. А тимчасом як щодо іншої оповідки?

З повагою,

Чарльз Палмер,