Розділ «Рівно північ»

Це неправда. Ти згадував про нього вчора ввечері.

Ти маєш на увазі — він мені снився, швидко виправив сам себе Морт, але той диявольський тихий голос не вгавав.

Ні, раніше. Ти згадував про нього, коли говорив із Шутером по телефону.

Про це він думати не хотів. І не збирався. Джон Кінтнер залишився в минулому; Джон Кінтнер не мав нічого спільного з тим, що відбувалося зараз. Морт підвівся й непевною ходою в молочному світанковому світлі рушив на кухню готувати собі міцну каву. Багато-багато міцної кави. От тільки диявольський голосок усе не давав йому спокою. Морт подивився на набір кухонних ножів Емі, що висіли на магніті, й подумав, що якби можна було вирізати той тихий голос, то він би миттю кинувся виконувати цю операцію.

Ти думав про те, що ти похитнув упевненість цього чоловіка — що нарешті ти його похитнув. Ти думав про те, що оповідання знову стало центральною проблемою, оповідання та звинувачення в плагіаті. Проблемою було те, що Шутер із тобою поводиться, наче з розтриклятим малим студентом. Як із розтриклятим малим студентом. Як із…

— Заткнися, — хрипко наказав Морт. — Просто заткнися, блядь, і все.

Голос замовк, але перестати думати про Джона Кінтнера Морт усе одно не міг.

Відміряючи тремтячою рукою порцію меленої кави, він згадував свої безперервні затяті протести — мовляв, Морт не привласнив оповідання Шутера, він ніколи нічиїх творів собі не приписував.

Хоча насправді, звісно, приписував.

Одного разу.

Лише одного.

— Але то було дуже давно, — прошепотів Морт. — І до цього всього не має жодного стосунку.

Може, й правда, але потоку думок це не зупинило.

42

Морт навчався на третьому курсі; якраз тривав весняний семестр. На курсі з літературної творчості, який він відвідував, детально розглядали такий жанр, як оповідання. Викладав у них такий собі Річард Перкінс-молодший, який написав два романи (критики сприйняли їх дуже схвально, а от примірників продалося мало). Морт спробував було почитати один і вирішив, що в хороших рецензій і поганого продажу лише одна причина — незрозумілість самої книжки. Але поганим викладачем той чоловік не був — у всякому разі він не давав їм нудьгувати.

Курс відвідувало десь із дванадцять студентів. І одним із них був Джон Кінтнер — першокурсник, який, проте, мав спеціальний дозвіл ходити на заняття. На думку Морта, він цього заслуговував. Той висушений південним сонцем крекер дуже круто писав.

Вимогою курсу було, щоб кожен із них написав або шість коротких оповідань, або три довгих. Щотижня Перкінс вибирав ті з них, які, на його думку, викличуть найжвавіше обговорення, й роздавав їх наприкінці заняття. Наступного тижня студенти мали прийти вже підготованими до обговорення й критики. Для таких курсів то була звична практика. І от одного тижня Перкінс роздав їм оповідання Джона Кінтнера. Воно називалося… Як же воно називалося?

Морт увімкнув воду, щоб наповнити кавоварку, але так і застиг, дивлячись неуважним поглядом на туман, що клубочився за панорамним вікном, і слухаючи, як дзюркотить вода.

Ти збіса добре знаєш, як воно називалося. «Таємне вікно, таємний сад».

— Та ж ні! — роздратовано викрикнув Морт у порожній будинок. Він розлючено й інтенсивно думав, твердо вирішивши заткнути диявольський голосок раз і назавжди… і раптом назва спливла.