Розділ «Рівно північ»

40

Снилося, що він у найбільшій на світі класній кімнаті.

Стіни тяглися вперед на довгі милі. Кожна парта була столовою горою, а сірі кахлі підлоги нескінченною рівниною розляглися навколо. Годинник на стіні — велетенське холодне сонце. Двері в коридор були зачинені, але Мортон Рейні міг прочитати слова на рифленому склі:

КІМНАТА ДЛЯ ПИСАННЯ СІМЕЙНОЇ КОМАНДИ

ПРОФ. ДЕЛЛАКУРТ

«З помилкою написали, — подумав Морт. — Забагато літер “л”».

Але інший голос йому сказав, що це не так.

Морт стояв у широкому рівчаку для крейди під гігантською дошкою і тягнувся вгору. У руці в нього був шмат крейди завбільшки з бейсбольну биту. Він хотів опустити руку, бо вона немилосердно боліла, але не міг. Поки не напише на дошці те саме речення п’ятсот разів. «Я не списуватиму в Джона Кінтнера». Напевно, Морт уже чотириста разів написав це речення, але чотириста — це замало, подумав він. Красти в людини її працю, тоді як праця — це все, що в неї є, непростимо. Тож доведеться йому писати, писати й писати, не зважаючи на голос у голові, який говорив йому, що все це — лише сон і що права рука в нього болить з інших причин.

Крейда монстрячо рипіла. На обличчя сипався порох, їдкий і чомусь знайомий — дуже знайомий. Врешті, він не витримав. Рука безсило впала, витягнувшись уздовж боку, як мішок, наповнений шротом. Морт розвернувся в рівчаку для крейди й побачив, що лише одна з парт велетенської класної кімнати зайнята. За нею сидів молодий чоловік із простим сільським обличчям; такі обличчя ти зазвичай очікуєш побачити в глибокому задуп’ї десь поблизу сраки світу. Його світло-каштанове волосся стирчало шпичаками на голові. Руки кузена із села, що неначе всуціль складалися з кісточок, лежали, згорнуті, перед ним на парті. Зацікавленим поглядом вицвілих очей він роздивлявся Морта.

«А я тебе знаю», — сказав Морт уві сні.

«Атож, пілігриме, — відповів Джон Кінтнер із гугнявим протяглим акцентом жителя Півдня. — Ти просто неправильно мене скомпонував. Пиши, не зупиняйся. Не п’ятсот разів. П’ять тисяч».

Морт почав розвертатися, але нога послизнулася на краю рівчака й він повалився вперед, криком струшуючи сухе крейдянисте повітря, а Джон Кінтнер реготав, і він…

41

…прокинувся на підлозі, з головою ледве не під мандрівним кавовим столиком, міцно вчепившись руками в килим і наповнюючи будинок пронизливими вересками, що дуже нагадували завивання.

Морт був у будинку на Ташморському озері. Не в якійсь химерній велетенській класній кімнаті, а біля озера… і на імлистому сході благословлялося на світ.

Зі мною все гаразд. Це був лише сон, а зі мною все добре.

Але насправді ні. То був не просто сон. Джон Кінтнер існував насправді. Як же він міг забути Джона Кінтнера?

Морт навчався в Бейтс-коледжі, й основною спеціальністю в нього була літературна творчість. Згодом, коли він виступав перед аудиторіями, у яких сиділи люди, що прагнули бути письменниками (хоч і старався, коли міг, відкрутитися від цього неприємного обов’язку), то розказував їм, що обирати собі такий фах — це найгірша помилка з тих, які може скоїти людина, коли хоче заробляти собі письменництвом на хліб.

«Ідіть працювати на пошту, — радив їм Морт. — У Фолкнера це добре виходило». І всі сміялися. Вони любили його слухати, а він думав, що йому досить добре вдається їх розважати. Це здавалося надзвичайно важливим, бо були великі сумніви, що він чи хтось інший зможе навчити їх гарно писати. Та, попри все, Морт завжди радів, коли заняття, семінар чи тренінг завершувалися й можна було забратися геть. Студенти його дратували. І причиною цього, за його власним припущенням, був Джон Кінтнер.

Чи був Кінтнер вихідцем із Міссісіпі? Згадати Морт не міг. Але сумнівався. Так чи інакше, він походив із якогось анклаву на Далекому Півдні — з Алабами, Луїзіани чи з Північної Флориди, де жили робітники з бурових вишок. Напевно Морт не знав. Бейтс-коледж був давно, і про Джона Кінтнера, котрий одного дня просто покинув навчання з лише йому одному відомих причин, він не згадував.