Розділ «Рівно північ»

— Ні! — здавалося, Шутер щиро здивувався. — Тебе? Ні, сер! Але ті двоє просто могли завадити нашій справі. Цього я дозволити не міг… і зрозумів, що можна їх використати, аби змусити тебе зі мною взаємодіяти. І відповісти за скоєне.

— Ти винахідливий, — сказав Морт. — Мушу віддати тобі належне. Я вважаю тебе божевільним, але також думаю, що ти чи не найвинахідливіший сучий син із тих, з якими я стикався за все своє життя.

— Можеш подумати от іще про що, — озвався Шутер. — Якщо завтра я прийду й побачу, що тебе немає, пане Рейні, я не заспокоюся, поки не знищу всіх тих людей на світі, яких ти любиш і з якими пов’язаний. Я спалю твоє життя, як поле сухої цукрової тростини під час сильного вітру. Ти сядеш за ґрати за вбивство тих двох, але тюрма буде найменшою з твоїх бід. Ти мене зрозумів?

— Так, — відповів Морт. — Я зрозумів, пілігриме.

— Тоді ти будеш удома.

— А уяви… лише уяви… що я показав тобі журнал і на сторінці зі змістом стоїть моє ім’я, а всередині — моє оповідання. Що тоді?

Настала коротка пауза. Після якої Шутер відповів:

— Я піду в поліцію й зізнаюся в усьому, що скоїв. Але я подбаю про себе ще задовго до суду, пане Рейні. Бо якщо все отак повернеться, то вийде, ніби я божевільний. А така психічно ненормальна людина… — почулося зітхання, — …така ненормальна людина не має ні права, ні причини жити.

Ці слова вразили Морта своєю чудернацькою силою. Він завагався, подумав Морт. Уперше за весь час він справді сумнівається… сильніше, ніж сумнівався я.

Але Морт рішуче відкинув цю думку. У нього не було ні найменшої причини бути невпевненим. Уся провина лежала на Шутері. Уся до останньої крихти.

— А звідки мені знати, що ти не назвеш журнал фальшивкою? — спитав Морт.

Він не розраховував почути відповідь — хіба що Шутер скаже, що доведеться Мортові повірити йому на слово. Але той його здивував.

— Якщо він справжній, я це зрозумію, — заявив він, — а якщо підробка, ми обидва це знатимемо. Не міг же ти цілий журнал склепати за три дні, скільки б там людей на тебе в Нью-Йорку не працювало.

Настала Мортова черга думати, і думав він довго-предовго. Але Шутер чекав.

— Я тобі повірю, — врешті-решт промовив Морт. — Чому — точно не знаю. Може, тому, що мені й самому зараз не особливо є заради чого жити. Але довіряти тобі цілковито я не збираюся. Ти прийдеш сюди. Станеш на під’їзній доріжці, щоб я міг тебе бачити, і покажеш, що ти неозброєний. Я вийду. Це тебе задовольнить?

— У всіх позах.

— Хай нам обом допоможе Бог.

— Так, сер. Хай мені грець, якщо я теперки знаю, у що вплутався… а це, скажу тобі, неприємно.

— Шутер?

— Я тут.