Розділ «Рівно північ»

Враз Морта пронизав такий жах і переляк, що він ледь не закричав уголос. Те саме слово, та сама рівна протягла інтонація. Шутер якось підімкнувся до його телефонної лінії, і хоч би кому намагався додзвонитися Морт чи хоч би який номер набирав, відповідатиме завжди Джон Шутер. Герб Крікмор став лише ще одним із його псевдонімів, і…

— Морте? Ти там?

Він заплющив очі. Тепер, коли Герб облишив нарешті ліпити із себе Джона Вейна, стало нормально. То знову був Герб, як і раніше, як і завжди. Герб, котрий просто вжив те слово, яке…

Що?

Ще одна платформа на Параді випадкових збігів? Добре. Звісно. Не проблема. Я просто постою на тротуарі й проводжатиму її поглядом, поки вона котитиме повз мене. А чом би й ні? Я вже з півдюжини більших пропустив.

— Так, Гербе, я тут, — він розплющив очі. — Просто намагався осягнути, як я тебе люблю. Усього й не злічити, розумієш?[205]

— Дурненький, — сказав Герб, але відчувалося, що він задоволений. — Ти діятимеш обережно й виважено, правда ж?

— Правда.

— Тоді я піду споживати вечерю в товаристві світла мого життя.

— Здається, це хороша ідея. Бувай, Гербе… і дякую.

— Нема за що. Я дуже постараюся, щоб це було післязавтра. Ді теж каже тобі «бувай».

— Звісно, каже, вона ж там вино вже рветься розливати, — сказав Морт, і обидва повісили трубки зі сміхом.

Та щойно він поставив апарат на столик, фантазія повернулася. Шутер. Він говорить різними голосами. Звісно, Морт був на самоті, надворі вже стемніло, а такий стан часто розбурхує уяву. Та все ж таки він не вірив (принаймні свідомо) в те, що Джон Шутер — надприродна істота чи суперзлочинець. Якби перше, то він би напевно знав, що Мортон Рейні жодного плагіату не вчиняв, принаймні з тим оповіданням, про яке йшлося. А якби останнє, то він би грабував десь банки абощо, а не валандався західним Мейном, намагаючись вичавити оповідання з письменника, який набагато більше грошей заробив на своїх романах.

Морт рушив повільно в бік вітальні, маючи намір перейти до кабінету й сісти за машину, коли раптом одна думка

(принаймні з тим оповіданням)

уразила його, мов громом, і змусила зупинитися.

Що конкретно це могло б означати — «принаймні з тим оповіданням»? Хіба він колись крав чиї-небудь твори?

Уперше відтоді, як Шутер матеріалізувався в нього на ґанку зі своїм стосом паперу, Морт замислився над цим питанням серйозно. У багатьох рецензіях на його книжки були натяки на те, що насправді він не такий уже й оригінальний письменник; що більшість його творів містить вторинні історії, переказані вдруге. Він згадав, як Емі читала рецензію на «Сина катеринщика», у якій автор спочатку похвалив темп розгортання оповіді й читабельність, а потім натякнув на певну вторинність сюжету. Вона тоді сказала: «То й що? Хіба ці люди не знають, що існує близько п’яти хороших варіантів сюжетів і письменники просто переказують їх знову і знову, з різними персонажами?»

Сам Морт вважав, що сюжетів щонайменше шість: успіх; невдача; кохання і втрата; помста; помилка з визначенням особи; пошук найвищої сили, Бога чи диявола. Перші чотири він переказував знову і знову, як одержимий, і тепер, після роздумів, «Сезон сівби» здавався йому втіленням щонайменше трьох цих ідей. Та чи було це плагіатом? Якщо так, то кожен романіст у світі винен у скоєнні злочину.

Плагіат, вирішив Морт, це звичайнісінька крадіжка. А він такого не робив ніколи в житті. Ніколи.