Розділ «Рівно північ»

— Хочете почути другу причину, чому я приїхав, мабуть, так?

— Так!

— Я хочу, щоб ви написали мені оповідання, — спокійно промовив Шутер. — Хочу, щоб ви написали оповідання, поставили на ньому моє ім’я й віддали його мені. Ви завинили переді мною, за вами боржок. Правда є правда, а справедливість є справедливість.

Морт стояв у коридорі, стискаючи в зболеному кулаці слухавку. Посеред лоба пульсувала вена.

Кілька секунд його лють була такою всеохопною, що він відчув себе похованим живцем усередині неї, і все, про що здатен був думати…

То ОН ВОНО що! ТО ОН ВОНО що! ТО ОН ВОНО що! знову і знову.

— Пане Рейні, ви там? — спокійним тяглистим голосом поцікавився Шутер.

— Єдине, що я тобі напишу, — власний голос Морта лунав повільно й був густим, як сироп, від люті, — твій смертний вирок, якщо не даси мені спокій.

— Ти такий грізний, пілігриме, — терплячим тоном людини, яка пояснює просту проблему дурненькій дитині, сказав Шутер, — бо знаєш, що я тобі нічо’ не зроблю. Якби ти вкрав у мене собаку чи тачку, я міг би забрати твого собаку чи твою тачку. Я міг би це зробити, так само легко, як твоєму коту в’язи скрутив. А якби ти спробував мене спинити, отоді я б тобі щось зробив і все одно забрав. Але це інше. Те добро, яке мені треба, — воно у твоїй голові. Воно там у тебе замкнене, наче в сейфі. Тільки от я не можу просто висадити двері й розпороти зварювальним пальником задню стінку. Мушу добирати код. Еге ж?

— Не розумію, про що ти говориш, — відказав Морт, — але оповідання з мене ти витягнеш хіба що в той день, коли Статуя Свободи начепить на себе підгузок, пілігриме.

— Я б її в це не вплутував, якби міг, — задумливо промовив Шутер, — але я вже починаю думати, що іншого вибору ти мені не лишаєш.

Раптом уся слина зникла з Мортового рота, залишивши його сухим, скляним і гарячим.

— Що… що ти…

— Хочеш якось прокинутися після свого дурного дрімання й знайти Емі прибитою до смітника? — спитав Шутер. — Чи ввімкнути одного ранку радіо й почути, що вона прийшла другою на змаганнях із бензопилкою, яку ти тримаєш у себе в гаражі? Чи гараж теж згорів?

— Думай, що верзеш, — прошепотів Морт. Широко розплющені очі почали наливатися слізьми люті й страху.

— У тебе ще є два дні на те, щоб усе обдумати. І я б на твоєму місці, пане Рейні, обдумав усе дуже ретельно. Узявся б за голову руками й думав би, думав. І більше нікому про це не казав. Бо це те саме, що вийти в поле посеред грози й спокушати блискавку. Розлучені ви чи ні, але чомусь мені здається, що в тебе досі є почуття до тієї дамочки. Час тобі трохи подорослішати. Тобі це з рук не зійде. Невже до тебе досі не дійшло? Я знаю, що ти зробив, і не відступлюся, поки не отримаю те, що належить мені.

— Ти божевільний! — пронизливо закричав Морт.

— Добраніч, пане Рейні, — сказав Шутер і поклав трубку.

25

Кілька секунд Морт просто стояв, і трубка поволі опускалася повз вухо. А потім він підхопив нижню частину вузенького телефону в стилі «Принцеса»[203] і був уже на межі того, щоб жбурнути весь апарат об стіну, але вчасно опанував себе. Поставив телефон назад на столик і з десяток разів глибоко вдихнув-видихнув — достатньо, щоб голова попливла й зробилася невагомою. А потім набрав домашній номер Герба Крікмора.