Розділ «Рівно північ»

— Алло?

— Як там ваші справи, пане Рейні? — спитав голос, і Морт відсахнувся, тримаючи трубку у витягнутій руці, неначе то була змія, що хотіла його вкусити. Та потім поволі знову підніс її до вуха.

— Зі мною все гаразд, пане Шутер, — сухим, через пересохле горло, голосом відповів він. — А ви як ся маєте?

— Як у казці, — сказав Шутер із тим своїм простацьким південним акцентом, таким неприхованим, як непофарбована клуня, що стоїть собі посеред поля. — А от з вами, думаю, не все гаразд. Те, що ви вкрали в іншої людини, — це вас навіть не потурбувало нітрохи, ні. А от те, що вас на цьому зловили… це вам, схоже, завдало страждань.

— Про що ви говорите?

У голосі Шутера завібрували ледь чутні нотки подиву й веселощів.

— Ну, я тут по радіо почув новину, що хтось спалив вашу хату. Іншу вашу хату. А коли ви вернулися сюди, то таке виробляли, коли зайшли, наче в істериці забилися чи що… лупили там по чомусь… чи, може, просто успішні письменнички, як оце ви, психують, коли щось іде не по-їхньому. Може, в цьому річ?

О Господи, він таки був тут. Він був.

Морт мимоволі визирнув у вікно, так, наче Шутер міг досі бути десь там… у кущах ховався, можливо, і розмовляв із ним по якомусь бездротовому телефону. А то, звісно, повний абсурд.

— Журнал із моїм оповіданням уже в дорозі, — сказав Морт. — Коли він прибуде, ви, нарешті, відчепитеся від мене?

У голосі Шутера все ще лунали ліниво-розсміяні нотки.

— Нема ніякого журналу з тим оповіданням, пане Рейні. Ви та я, ми це просто знаємо. Нема журналу з вісімдесятого року, ні. Звідки йому було б узятися, коли моє оповідання, яке ви вкрали, з’явилося тільки у вісімдесят другому?

— Чорт забирай, та не крав я вашого опо…

— Коли я почув про ваш будинок, — перебив Шутер, — то пішов і купив «Івнінг Експрес». Там надрукували фотографію того, що від нього лишилося. Небагато. І фото вашої жінки було, — запала тривала, сповнена задуми мовчанка. Після якої Шутер сказав: — А ловка жіночка, — він навмисне, із сарказмом, вжив сільське слівце. — Пане Рейні, і як такому потворному гадючому синові, як ви, підфартило на таку ловку жінку?

— Ми розлучені. Я вам казав. Може, їй розплющилися очі й вона нарешті побачила, який я потворний. Може, не будемо втягувати в це Емі? Це тільки між нами двома.

Вдруге за останні два дні він зрозумів, що зняв трубку в напівсонному й фактично беззахисному стані. Тому розмова відбувалася під майже повним контролем Шутера. Він водив Морта за ніс і командував парадом.

То поклади трубку.

Але він не міг. В усякому разі поки що.

— Між нами двома, кажете? — перепитав Шутер. — То ви, виходить, про мене нікому ще й не казали.

— Чого вам треба? Кажіть! Чого вам, в біса, треба?