Розділ «Рівно північ»

Цього разу пауза не надто затяглася.

— Не знаю. Міг. Це все, що я можу сказати напевно. Шкодую вже, що не побалакав із ним трохи довше й не натиснув трохи сильніше.

— Я думаю, нам варто поїхати до нього додому, — сказав Морт. — Просто зараз. Ґреґу, все сталося так, як я тобі й розказував. Якщо Том цього не підтвердив, це може означати, що мій дружбан залякав його до всирачки. Зустрінемося там.

— Добре, — знову стривожився Ґреґ. — Але, ти знаєш, Том не з тих, кого можна легко залякати.

— Колись так і було, я переконаний, але тепер Томові сімдесят п’ять. Я думаю, що старшим ти стаєш, то легше тебе залякати.

— То що, до зустрічі там?

— Дуже вдала думка. — Морт повісив трубку, вихлюпнув решту бурбону в раковину й поїхав додому до Тома Ґрінліфа на «б’юїку».

29

Коли Морт під’їхав, Ґреґова машина вже була припаркована на під’їзній доріжці. Томів пікап «скаут» стояв біля чорного ходу. На Ґреґові була фланелева куртка з піднятим коміром; з озера віяв пронизливий вітер, і було холоднувато.

— З ним усе добре, — одразу ж сказав він Мортові.

— Звідки ти знаєш?

Обидва говорили стишеними голосами.

— Я побачив його «скаут» і пішов до чорного ходу. Там записка пришпилена, а в ній сказано, що в нього був важкий день і він рано ліг спати.

Широко всміхнувшись, Ґреґ відкинув довге волосся, що лізло йому в обличчя.

— А ще там написано, хай всі, хто до нього регулярно звертається, дзвонять мені.

— А записка його рукою написана?

— Ага. Старечий почерк, мов курка лапою. Я б його де хоч упізнав. Я обійшов навколо будинку й зазирнув через вікно в його спальню. Він там. Вікно зачинене, але дивно, як ті кляті шибки не полопалися, так гучно він хропе. Хочеш сам подивитися?

Зітхнувши, Морт похитав головою.

— Ґреґу, але щось не так. Том бачив нас. Нас обох. Того типа якийсь ґедзь укусив через кілька хвилин після того, як Том проїхав, і він схопив мене за руки. У мене синці лишилися. Покажу тобі, якщо хочеш побачити.

Але Ґреґ похитав головою.