Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

Він став холодний і жорсткий.

— Так, — сказав він. — Я не сподівався, що ти проявиш мудрість, навіть заради себе самого; та я давав тобі можливість добровільно мені допомагати й відтак уберегти себе від прикрощів і болю. Третій вибір — залишатися тут, до самого кінця.

— До якого кінця?

— Поки ти не відкриєш мені, де можна знайти Єдиного. Колись я зможу переконати тебе. Або він віднайдеться всупереч тобі, і Правитель матиме час на простіші справи: як-от придумати гідну винагороду за опір і зухвальство Ґандалфа Сірого.

— Ця справа може виявитися не з найпростіших, — сказав я. Він засміявся, бо слова мої були пусті, й він це знав.

Мене схопили й відвели на шпиль Ортханка, на те місце, звідки Саруман спостерігав за зірками. Дістатися туди можна лише вузькими сходами з багатьох тисяч сходинок, і долина з височини здавалася дуже далекою. Я глянув униз і побачив, що, колись зелена і красива, тепер вона була вкрита шахтами та кузнями. В Ізенґарді оселилися вовки й орки, бо Саруман збирає власне військо супроти Саурона, поки що на службі в нього. Над майстернями висіли клуби темного диму й огортали Ортханк. Я стояв сам один на острові у хмарах; і не було мені порятунку, і дні мої були гіркі. Мене пронизував холод, і я міг зробити лише кілька кроків туди і назад, розмірковуючи про появу Вершників на Півночі.

У тому, що ті Дев'ятеро дійсно з'явилися, я був упевнений. Саруман міг збрехати, але ще задовго до нашої зустрічі в Ізенґарді я отримував цілком вірогідні звістки. Я боявся за своїх друзів у Ширі; та все ж мав надію. Я сподівався, що Фродо вирушив негайно, щойно отримавши мого листа, і що він дістався до Рівендолу ще до того, як почалася смертельна гонитва. І мій страх, і моя надія виявилися невиправданими. Бо моя надія залежала від одного товстуна у Брі; а боявся я підступності Саурона. Але товстун, котрий торгує пивом, мусить виконувати багато замовлень; а сила Саурона поки що менша, ніж її робить страх. Але в кільці Ізенґарда, в пастці й на самоті, не легко повірити, що мисливці, від котрих усі втікають, зазнають поразки в далекому Ширі.

— Я бачив тебе! — вигукнув Фродо. — Ти ходив туди-назад. Місяць осявав твоє волосся.

Ґандалф здивовано замовк і глянув на нього.

— Мені це приснилося, — сказав Фродо, — а зараз раптом пригадалося. Я вже забув цей сон. Я бачив його досить давно, здається, коли вийшов із Ширу.

— Значить, сон запізнився, — сказав Ґандалф, — зараз зрозумієш, чому. Я потрапив у скрутне становище. І ті, хто мене знає, погодяться, що зі мною таке трапляється рідко, і тому мені важко переживати невдачі. Ґандалфа Сірого спіймали, як муху в підступне павутиння! Однак навіть наймайстерніші павуки буває плетуть слабку нитку.

Спочатку я боявся, чого, без сумніву, бажав Саруман, що і Радаґаст зрадив. Однак я не помітив при зустрічі нічого фальшивого ні в його голосі, ні в очах. Якби помітив, то ніколи би не поїхав до Ізенґарда або діяв би обережніше. Саруман це зрозумів, тому приховав свої справжні наміри й підманув свого посланця. У будь-якому разі було би марно намагатися схилити чесного Радаґаста до зради. Він підійшов до мене зі щирим серцем, тому і переконав.

Це й зірвало задум Сарумана. Адже Радаґаст не мав підстав не виконати мого прохання; й він подався до Морок-лісу, де мав багато старих друзів. І гірські орли розлетілися на всі боки і побачили безліч речей: збіговисько вовків і скупчення орків; і Дев'ятьох Вершників, котрі нишпорили по різних землях; і почули вони про втечу Ґолума. І відрядили вони посланця з цими звістками до мене.

Отож одної місячної ночі наприкінці літа Ґвайгір Боривітер, найпрудкіший із Великих Орлів, непоміченим прилетів до Ортханка; і побачив мене на вежі. Тоді я попросив його, й він виніс мене раніше, ніж Саруман схаменувся. Я був уже далеко, коли з воріт Ізенґарда навздогін вискочили вовки й орки.

— Чи далеко можеш віднести мене? — запитав я Ґвайгіра.

— На багато миль, — сказав він, — але не до краю землі. Мене послали віднести звістки, а не тягарі.

— Значить, мені потрібен добрий кінь, — сказав я, — і кінь найбистріший, бо ще ніколи не мав я такої потреби у швидкості.

— Тоді я віднесу тебе до Едораса, де у своїх палатах сидить правитель Рогану, — сказав він, — бо це не дуже далеко.

І я зрадів, бо в Марці Вершників, у Рогані, живуть рогірими, Повелителі коней, і немає коней, кращих за тих, які вирощують на цій широкій рівнині між Імлистими та Білими Горами.

— Думаєш, людям Рогану ще можна довіряти? — запитав я Ґвайгіра, бо зрада Сарумана похитнула мою віру.