Розділ «БРАТСТВО ПЕРСНЯ»

— Я планував так спершу, але змушений був передумати. Можливо, мене якийсь час не буде; та як тільки зможу, я зайду до тебе. Будь готовий мене прийняти будь-якої миті! Я з'явлюся непомітно. Я не буду відвідувати Шир відкрито. Як виявилося, тут я став доволі непопулярним. Кажуть, набридаю і порушую спокій. Дехто навіть звинувачує мене у викраденні Більбо чи й у гіршому. Якщо хочеш знати, ми з тобою змовилися привласнити багатство Більбо.

— Дехто! — вигукнув Фродо. — Ти хочеш сказати: Отто і Лобелія. Як огидно! Я віддав би їм Торбин Кут й усе на світі, лише би повернути Більбо й піти з ним у мандри. Я люблю Шир. Але починаю шкодувати, що не пішов. Не знаю, чи колись іще побачу Більбо.

— Я також не знаю, — сказав Ґандалф. — Я не знаю і багатьох інших речей. А тепер — до побачення! Будь обережний! Виглядай мене, особливо в недоречний час! До побачення!

Фродо провів його до дверей. Ґандалф востаннє махнув рукою і пішов геть напрочуд швидкою ходою; та Фродо здалося, що старий чарівник згорбився більше, ніж завжди, так наче ніс важкий тягар. Стало вечоріти, і його постать у плащі швидко зникла в сутінках. Багато часу спливло, поки Фродо знову його побачив.

II. Тінь минулого

Пересуди не стихли ні за дев'ять, ні навіть за дев'яносто дев'ять днів. Друге зникнення пана Більбо Торбина обговорювали в Гобітоні, та й у всьому Ширі, рік із гаком, а пам'ятали ще довше. Воно стало оповідкою, яку залюбки переказували гобітенятам біля сімейного вогнища; згодом шаленець Торбин, який мав звичку зникати з тріском і блискотом, а потім з'являтися з торбою коштовностей і золота, став героєм легенд, що пережили ті часи, коли всі справжні події позабувалися.

Але тим часом усі місцеві мешканці зійшлися на думці, що Більбо, який завжди був трохи схибленим, нарешті зовсім з'їхав із глузду й забіг десь світ за очі. Там він, річ ясна, шубовснув в озеро або річку, де на нього чекав трагічний, хоча далеко не передчасний кінець. І здебільшого провину за це покладали на Ґандалфа.

— Якби лише той клятий чарівник залишив юного Фродо у спокої, то, може, він би споважнів і набрався трохи гобітського глузду, — казали вони.

Скидалося, що чарівник справді залишив Фродо у спокої, і той споважнів, але важко було помітити, щоби побільшало гобітського глузду. Насправді він одразу перебрав дядечкову славу дивака. Він відмовився від жалоби, а наступного року влаштував вечірку на честь стодванадцятих уродин Більбо, яку назвав Стоважним Бенкетом. Але той пошанівок був занадто скромним, хоча запрошено було двадцять гостей, і вони кілька разів сідали за стіл, де, як кажуть гобіти, сніжило наїдками та дощило напоями.

Декого це обурювало, та Фродо завів звичай рік у рік святкувати Уродини Більбо, аж поки всі до цього не звикли. За його словами, Більбо не помер. А коли його запитували: «Де ж він тоді?» — Фродо знизував плечима.

Жив він самотою, як і Більбо, та мав багацько друзів, особливо серед молодих гобітів (переважно нащадків Старого Тука), котрі ще малими дітьми полюбили Більбо і товклись у Торбиному Куті. Фолько Мудрин і Фредеґар Виприн — двоє з них, але найближчими друзями були Переґрін Тук (по-простому — Піпін) і Мері Брендіцап (його справжнє ім'я було Меріадок, але про це рідко згадували). Разом із ними Фродо вештався Широм; але найчастіше він мандрував сам-один, і, на подив розважливого люду, інколи його бачили далеко від дому — полями-лісами він ішов собі під сяйвом зірок. Мері та Піпін підозрювали, що часами, як і колись сам Більбо, він відвідував ельфів.

Минали роки, й усі почали помічати, що Фродо також добре «зберігається»: на вигляд він був здоровий і енергійний гобіт у розквіті літ. «Декому страшенно щастить», — казали вони; та коли Фродо досягнув поважнішого віку — п'ятого десятка, — їм це вже видалося підозрілим.

Сам Фродо, оговтавшись від першого приголомшення, зрозумів, що бути самому собі господарем і власне паном Торбиним із Торбиного Кута досить приємно. Кілька років він жив щасливо і не надто переймався майбутнім. Але в його душі поступово наростав майже невловний жаль за тим, що він не пішов із Більбо. Інколи, особливо восени, він ловив себе на тому, що мріє про незаймані землі, а дивні видіння раніше не бачених гір відвідують його у снах. Тоді він казав собі: «Напевно, колись я таки піду за Ріку». На це інша половина його душі відповідала: «Ще не час».

І так воно тривало, аж поки не збігли його сорокові літа і не наблизилася п'ятдесята річниця: п'ятдесят було числом, на його сприйняття, доволі значущим (або лиховісним); так чи інак, а саме в цьому віці на долю Більбо несподівано випала пригода. Фродо почав непокоїтись, і старі стежки здалися йому занадто второваними. Він розглядав мапи і думав, що ж лежить поза їхніми межами: на мапах, укладених у Ширі, кордони оточували переважно білі плями. На прогулянки він тепер ходив сам і заходив усе далі; а Мері й інші друзі стурбовано за ним стежили. Часто бачили, як він прогулювався і розмовляв із чужинецькими подорожніми, котрі в цей час почали з'являтись у Ширі.

Поповзли чутки про дивовижні події в далекому світі; а оскільки ось уже кілька років Ґандалф не з'являвся і не подавав жодної звістки, то Фродо збирав усі новини, які тільки міг. Ельфи, котрі раніше нечасто навідували Шир, тепер вечорами з'являлись у лісах, вони йшли на захід, ішли і не верталися; вони покидали Середзем'я, і турботами цієї землі вони вже не переймались. Однак ішли дорогою і гноми, та ще й у небачених кількостях. Стародавня Східно-Західна Дорога пролягала через Шир аж до Сірих Гаваней, і гноми завжди ходили нею до своїх копалень у Синіх Горах. Саме від них гобіти й дізнавалися при потребі про те, що діється в далеких землях: зазвичай, гноми розповідали мало, а гобіти більше і не розпитували. Але тепер Фродо почав зустрічати чужинецьких гномів із далеких країв, які шукали притулку на Заході. Були вони стривожені, а дехто пошепки розповідав про Ворога та Землю Мордору.

Цю назву гобіти знали тільки з легенд сивої давнини: вона тінню лежала на споді їхньої пам'яті, загрозлива і тривожна. Здавалося, що витіснена Білою Радою з Морок-лісу зла сила ще з більшою потугою відродилась у старих фортецях Мордору. Подейкували, що відбудовано Темну Вежу. Звідти зла сила розповзалась уздовж і вшир, а ген на сході та заході точилися війни і панував страх. У горах знову розплодились орки. Десь далеко гуртувалися тролі, і то вже не тупоголові, а хитрі й озброєні страхітливою зброєю. А ще йшов поголос про істот, жахливіших над усіх, і не мали вони імені.

До вух звичайних гобітів доходило небагато. Але навіть найглухіші й найбільші посидюхи дочули дещо з тих чудасій; а ті, кого справи заносили до самих кордонів, бачили дивовижі. Якось увечері навесні Фродового п'ятдесятиліття розмова в «Зеленому драконі» Поріччя виявила, що чутки дійшли навіть до затишного осердя Ширу, хоча більшість гобітів із них сміялася.

Сем Правоніг сидів у кутку біля каміна, а навпроти — Тед Пісковик, син мірошника; декілька гобітів-селюків прислухалося до їхньої розмови.

— А справді, яких тільки чудасій не наслухаєшся нині, — сказав Сем.

— Ех, — відповів Тед, — наслухаєшся, якщо прислухатись. А казки та дитячі баєчки я можу почути й удома біля вогнища, якщо захочу.