Розділ «Рік другий»

Різдвяного ранку, щойно почало на світ благословлятися, Деві здійняв страхітливий галас, який міг би розбудити й Сімох Поснулих,[41] бігаючи сходами вгору й униз і калатаючи в старий коров’ячий дзвоник. Марілла жахнулася, що він виробляє таке, коли в домі гостя; утім, Кетрін вийшла у вітальню сміючись. Вони з Деві дуже легко й швидко подружилися. Як згодом сама Кетрін щиро зізналася Енн, їй нецікаво було з чемною, зусібіч бездоганною Дорою, проте Деві виявився зліплений із того ж тіста, що й вона.

Відчинити вітальню й роздати подарунки довелося ще перед сніданком, інакше двійнята — навіть Дора — не змогли б ні крихти проковтнути. Кетрін, яка не сподівалася нічого, окрім, хіба що, подарунка з чемності від Енн, раптом виявила, що одержує дарунки від усіх: плетену гачком барвисту шаль від пані Лінд, саше з фіалковим коренем від Дори, канцелярський ножик від Деві, цілий кошик маленьких слоїчків із варенням від Марілли й навіть прес-пап’є у вигляді чеширського кота від Гілберта. А попід ялинкою, затишно скулившись на клаптику вовняної ковдри, лежало прегарне темнооке цуценя із чуйними шовковистими вушками та чарівним хвостиком. До нашийника його була прив’язана картка з підписом: «Від Енн, котра все ж наважиться побажати тобі веселого Різдва».

Кетрін схопила жваву маленьку істоту в обійми й схвильовано проказала:

— Яке диво, Енн! Та пані Денніс мені не дозволить. Я вже хотіла була завести пса, і вона відмовила.

— Я домовилася з пані Денніс. Вона дозволить, от побачиш. Та хай там як, ти не залишишся в неї надовго. Кетрін, ти мусиш знайти собі хороший пансіон — тепер, коли нарешті повернула те, що вважала своїм боргом. Дивися, який гарний поштовий набір мені прислала Діана. Хіба не цікаво дивитися на чисті аркуші й думати, що ти напишеш на них?

Пані Лінд раділа сніжному, білому Різдву — бо ж не бути смертям і лихові, коли Різдво біле, — та Кетрін воно здавалося й багряним, і малиновим, і золотим. І тиждень опісля Різдва був так само прекрасний. Досі Кетрін часто й із гіркотою думала, що ж відчувають щасливі люди — а тепер сама була щаслива. Вона дивовижно розквітла, і Енн раптом збагнула, що тішиться її товариству.

«А я гадала, що вона зіпсує мені канікули!» — чудувалася подумки Енн.

«А я ледь була не відмовилася від запрошення приїхати сюди», — казала собі Кетрін.

Вони ходили на довгі прогулянки — Стежиною Закоханих до Лісу Привидів, де сама тиша видавалася дружньою, до пагорбів, де в зимовому танці гоблінів кружляли сніжинки, до старих садів, де було повно фіолетових тіней, — крізь пишноту передзахідних лісів. Не було чути ані щебету птахів, ані дзюркоту струмків, ані цокотіння білок. Проте вітер створював свої мелодії, чия виразність винагороджувала дівчатам нетривалість звучання.

— Завжди можна відшукати щось приємне для зору та слуху, — мовила Енн.

Вони розмовляли про «капусту й королів», запрягали свої брички зорями[42] й поверталися додому з апетитом, що кидав виклик навіть запасам у коморі Зелених Дахів. Одного дня надворі штормило, тож дівчата не могли вийти з дому. У піддашшя бив східний вітер, стогнали й ревли сірі води затоки. Та навіть негода в Зелених Дахах була чарівна. Як затишно виявилося сидіти побіля печі, гризти яблука й цукерки та замріяно споглядати танець світла й тіні на стелі. А як весело було вечеряти під квиління бурі за вікном!

Якось надвечір Гілберт повіз їх у гості — відвідати Діану та її малесеньку донечку.

— Я ще ніколи не тримала в руках немовляти, — мовила Кетрін дорогою додому. — Не мала такого бажання, та й боялася, що розчавлю його своїми ручищами. Ти не уявляєш, Енн, що я відчувала — така велика й незграбна, тримаючи ту витончену крихітку. Я знаю, пані Райт боялася, що я можу впустити дитину. Я бачила, як вона щосили намагалася приховати свій жах. Але це якось подіяло на мене — тобто немовля, — хоч я ще й не зрозуміла, як саме.

— Діти — надзвичайні створіння, — мрійливо проказала Енн. — У Редмонді хтось був назвав їх «гроном дивовижних можливостей». Уяви собі, Кетрін, — адже й Гомер колись був маленьким хлопчиком, із ямочками й круглими променистими очима. Тоді він, звісно, ще не був сліпий.

— Шкода, що його мати не знала, ким він буде, — мовила Кетрін.

— Та добре, що Юдина мати не знала, ким буде її син, — замислилася Енн. — Я сподіваюся, вона ніколи й не довідалася про це.

Одного вечора в клубі мав відбутися концерт, після якого всі були запрошені на вечірку вдома в Ебнера Слоуна, і Енн умовила Кетрін піти з нею.

— А ще, Кетрін, я хочу, щоб ти почитала нам вірші. Я чула, ти прегарно декламуєш.

— Так, колись я декламувала — і мені це навіть подобалося. Та позаторік я брала участь у концерті в готелі на узбережжі, і чула потім, як публіка з мене сміялася.

— Як ти знаєш, що сміялися з тебе?