Розділ «Рік другий»

— Кетрін, я не хизувалася!

— Так, мабуть. То все моя природна злостивість. Але вона сама впадала у вічі. Ні, я не заздрила, що ти заручена. Я ніколи не хотіла вийти заміж — надивилася на це, доки живі були батьки… Але я заздрила, що ти моя начальниця, хоч і молодша за мене… тішилася, коли Прінгли тобі капостили… Ти мала все, чого так бракувало мені — вроду, друзів, юність. Юність! Моя юність була тоскна й порожня. Ти нічого не знаєш про це. Ти не знаєш… не маєш і гадки, як це — бути непотрібною нікому… жодній душі!

— Та невже? — вигукнула Енн і кількома сповненими гіркоти фразами описала своє дитинство до приїзду в Зелені Дахи.

— Шкода, що я не знала цього, — мовила Кетрін. — Тоді все було б інакше. Бо ти здавалася мені однією з улюблениць долі. Чорна заздрість гризла мою душу. Ти здобула посаду, якої так прагнула я. Авжеж, у тебе підготовка краща — проте я заздрила. Ти вродлива — принаймні люди вважають тебе вродливою. А мій найперший спогад — то чиїсь слова: «Яке бридке дитя!» А як гарно ти заходиш до кімнати… Я пам’ятаю, як ти зайшла в учительську, щойно приїхала до нас. Але, мабуть, справжня причина моєї заздрості в тім, що ти здавалася мені охопленою незбагненним щастям, так, мовби кожен день був для тебе пригодою. Та попри всю ненависть, часом я казала собі, що ти, напевне, прибула до нас із якоїсь далекої зірки.

— О, Кетрін, мені подих перехоплює від усіх цих компліментів. Але ти більше не відчуваєш ненависті до мене, правда? Тепер ми подружимося.

— Хтозна. Я ніколи не мала подруги, ще й майже ровесниці. І товариства не мала, як не маю й понині. Мабуть, я не вмію дружити. Так, я більше не відчуваю до тебе ненависті… не знаю, як я до тебе ставлюся. Певно, ці твої славетні чари вже й на мене діють… Я знаю тільки, що дуже хочу розповісти тобі про своє життя. Ніколи не зважилася б на це, якби ти не розповіла мені про власне дитинство. Я хочу пояснити, що зробило мене такою. Не знаю, чому — але дуже хочу.

— Розкажи мені все, мила Кетрін. Я теж хочу зрозуміти тебе.

— Ти справді знаєш, як це — бути непотрібною нікому, так… але навіть ти не уявляєш, що таке бути непотрібною власним батькам. Моїм я була непотрібна. Вони не любили мене, ще відколи я народилася… та й доти… і одне одного теж не любили. Це правда — вони ввесь час гризлися, то були ниці, нікчемні, дрібні сварки. Не дитинство, а суцільний жах. Вони померли, коли мені було сім, і я перейшла жити в дім дядька Генрі. Там я теж була нікому не потрібна. Усі вони дивилися на мене зверхньо, бо я «користалася з їхньої ласки» — я досі пам’ятаю всі образи на свою адресу. Я не чула від них жодного доброго слова. Одягали мене в старе дрантя моїх кузин. Найгірший був один капелюх — я скидалася в ньому на гриб, а вони глузували з мене щоразу, як я його надівала. Якось я схопила його й швиргонула в камін. Решту зими довелося ходити до церкви в гидкім старезнім капорі. Мені не дозволяли мати пса, коли я так хотіла. Я була тямущою ученицею… мріяла вступити до коледжу — але так само я могла просити місяця з неба. Утім, дядько Генрі погодився відправити мене до вчительської семінарії, лиш за умови, що я поверну йому гроші, коли знайду роботу в школі. Він платив за моє помешкання в жалюгіднім третьосортнім пансіоні, у кімнатці над кухнею, де взимку був крижаний холод, а влітку — спека, мов у казані, і ще в усі пори року стояв невитравний застарілий запах їжі. А який одяг я носила! Та все ж одержала диплом і посаду заступниці директора в саммерсайдській школі — єдина моя удача за все життя. Відтоді я обмежувала себе в усім, щоб повернути гроші дядькові Генрі — не лише за навчання в семінарії, а й за всі ті роки, що прожила в його домі. Я не хотіла бути винною йому аніжодного цента. Ось чому я жила в пані Денніс і так убого вдягалася. І щойно я закінчила платити йому. Уперше в житті я почуваюся вільною. Та характер мій геть зіпсувався. Я знаю, що нетовариська… що не вмію підтримати розмову… знаю, що з моєї власної провини мною нехтують у світськім і громадськім житті. І що в умінні бути жовчною я досягла найвищих висот. Знаю, що я в’їдлива. Знаю, що учні вважають мене деспоткою й ненавидять. Ти думаєш, мені це не болить? Вони всі дивляться на мене з таким острахом — терпіти не можу тих, хто боїться мене. Ох, Енн, здається, ненависть стала моєю хворобою. Я хочу бути, як інші люди — хочу й не можу. Ось що робить мене такою нестерпною.

— Але ти можеш! — однією рукою Енн обійняла Кетрін за плечі. — Можеш позбутися ненависті, зцілитися від неї. Тепер ти вільна й незалежна, і нарешті для тебе почнеться справжнє життя. А ми ніколи не знаємо, що буде за наступним поворотом дороги.

— Я й раніше чула, як ти казала це. Чула й насміхалася із твого «повороту». Проте біда в тім, що на моїй дорозі жодних поворотів немає. Вона простягається переді мною аж до крайнеба, нескінченно одноманітна. Ох, Енн, чи лякало тебе коли-небудь життя — своєю порожнечею, своїми юрмами холодних, нецікавих людей? Ні, звісно, ні. Тобі ж не доведеться все життя вчителювати. А ще тобі немовби всі цікаві, навіть оте кругле червонолице створіння, яке ти кличеш Ребеккою Дью. Та я ненавиджу вчительську працю — а більше нічого робити не вмію. Учитель — то лише невільник часу. Я знаю, що ти любиш учителювання, та не збагну, як тобі це вдається. Енн, я хочу мандрувати. Це єдине, про що я завжди мріяла. Я пам’ятаю єдину картинку, що висіла в моїй кімнатчині на горищі в домі дядька Генрі — бляклу стару гравюру, яка для «пристойних» кімнат не годилася. На ній були пальми довкола оази в пустелі й караван верблюдів, що йшли десь далеко-далеко. Вона буквально заворожувала мене. Мені завжди так хотілося поїхати й відшукати ту оазу. Я хочу побачити Південний Хрест,[39] і Тадж-Махал, і колони Карнака. Хочу знати — не просто вірити, — що Земля кругла. Та хіба можна це робити на вчительську платню? Я муситиму все життя цідити казна-що про дружин Генріха VIII та невичерпні природні ресурси Канади.

Енн засміялася. Тепер можна було сміятися без жодного остраху. У голосі Кетрін більше не відчувалося гіркоти — лише смуток і роздратування.

— Так чи так, а тепер ми подружимося. І наша дружба почнеться з того, що ми весело й гарно проведемо тут наступні десять днів. Я завжди хотіла стати тобі подругою, Кетрін — через грайливу «К»! Я знала, що за всіма твоїми колючками ховається щось, заради чого варто зблизитися з тобою.

— То он що ти насправді думала про мене? Я часто міркувала, якою здаюся тобі. Що ж, доведеться леопардові перемінити плями[40] — якщо це взагалі можливо. Хтозна. У цих твоїх Зелених Дахах я й не в таке готова повірити. Це перше місце у світі, де я почуваюся вдома. Я хочу бути, як інші люди — коли ще не пізно. Навіть попрактикуюся у видушуванні з себе осяйної усмішки, щоб зустріти нею цього твого Гілберта, коли він приїде сюди завтра ввечері. Звісно, я вже забула, як розмовляти з чоловіками — якщо взагалі бодай колись це знала. Він побачить у мені лиш дурну стару панну. Цікаво, чи буду я, коли вляжуся спати, люта на себе за те, що скинула маску й відкрила тобі свою налякану тремтливу душу?

— Ні, не будеш. Ти подумаєш: «Як добре, що тепер вона побачила в мені людину». Ми затишно підгорнемо теплі хутряні ковдри, а в кожному ліжку, напевне, буде дві грілки, бо й Марілла, і пані Лінд покладуть нам по грілці з остраху, що інша про це забуде. І ти так солодко заснеш після морозяної прогулянки під місячним сяйвом. А потім настане ранок, і ти почуватимешся, мов перша людина, котра збагнула, що небо синє. І ще ти більше дізнаєшся про сливовий пудинг, бо допоможеш мені приготувати його до вівторка — великий, смачнючий і з безліччю слив.

Уже в будинку Енн вражено поглянула на Кетрін — незвично гарну, рум’яну опісля довгої зимової прогулянки; а саме рум’янець мав вирішальне значення у її вроді.

«Ох, та вона була б красунею, якби носила плаття й капелюхи, що їй личать, — міркувала Енн, намагаючись уявити чорняву, з бурштиновими очима Кетрін у густо-червонім оксамитовім капелюсі, який вона допіру бачила в одній із саммерсайдських крамниць. — Я неодмінно подумаю, чим тут можна зарадити».

6

Цілу суботу й понеділок у Зелених Дахах тривали щонайвеселіші клопоти. Сливовий пудинг був готовий, а у вітальні постала ошатна різдвяна ялинка. Кетрін, Енн і двійнята їздили по неї до лісу, де зрубати її Енн погодилася лиш тому, що ділянку, власником якої був пан Гаррісон, навесні так чи так належало розчистити й засіяти.

Вони збирали глицю й суховершки для вінків — трапилося їм навіть кілька стебел папороті, що ввесь рік зеленіли в глибокому видолинку — та блукали лісом, аж доки день і ніч обмінялися усмішкою понад засніженими пагорбами. А тоді, щасливі, повернулися додому, де на них уже чекав високий молодий чоловік із карими очима й невеличкими вусиками, що робили його таким дорослим і солідним, аж на одну страхітливу мить Енн засумнівалася, справді це Гілберт, а чи хтось інший.

Кетрін, ледь усміхнувшись — вона хотіла зробити усмішку саркастичною, та це їй вдалося погано, — залишила їх у вітальні, а сама цілий вечір бавилася з двійнятами в різноманітні ігри на кухні — ще й, на свій подив, збагнула, що її це тішить. А як цікаво було спуститися з Деві в льох і з’ясувати, що у світі ще лишилися такі смачні солодкі яблука. Ніколи досі Кетрін не бувала в сільському льоху, тож і гадки не мала, яким дивовижним, загадковим, сповненим тіней, він стає при сяйві свічки. Життя вже здавалося теплішим. Уперше Кетрін зрозуміла, що воно може бути прекрасне — навіть для неї.