Розділ «Рік другий»

— Я не люблю Цього Кота, — заявила Ребекка Дью, — але він НАШ, і жоден гамільтонівський пес не сміє бігати сюди й ганяти його на власному задньому подвір'ї. „Він це робив лише для забави“, — каже мені той Джейбз Гамільтон. „Уявлення Гамільтонів про забаву відрізняються від уявлень Маккомберів, Маклінів і, коли вже на те, від уявлень Дью“, — мовила я. „Ви, панно Дью, мабуть, капусту їли на обід“, — каже він. „Ні, — відрубала я, — хоча могла б. Пані Маккомбер не всю капусту продала, щоб і домашнім залишити, хоча ціна була восени дуже добра. А дехто, — кажу, — нічого й не чує, крім брязкоту монет у кишені“. Сказала й пішла. Та чого ще чекати від Гамільтона? Негідник!

Над білим Королем Штормів висить темно-малинова зірка. Як би мені хотілося, щоб і ти зараз дивився на неї з вікна разом зі мною! Думаю, у цю хвилину ми відчували б щось більше, ніж звичайну взаємну повагу та дружбу».

12 січня.

«Позавчора надвечір до мене зайшла маленька Елізабет — поцікавитися, що то за дивні страшні звірі — папські булли,[45] та поплакатися, що вчителька просить її заспівати на шкільнім концерті, проте пані Кемпбелл рішучо це заборонила. Коли ж маленька спробувала вмовити її, то почула у відповідь: „Будь така ласкава, Елізабет, не сперечайся“.

Того вечора Елізабет пролила немалу кварту сліз у моїй башті, і навіть сказала, що віднині назавжди стане Ліззі. Тепер вона більше не зможе носити жодне з колишніх своїх імен.

— Минулого тижня я любила Бога; цього — ні, — обурено заявила вона.

Весь її клас бере участь у концерті, і маленька почувається, „наче проказана“. Здається, вона хотіла сказати „наче прокажена“, і це жахливо. Мила Елізабет нізащо не повинна відчувати себе прокаженою, тому я вигадала привід, щоб наступного ж дня піти до Ялинового Затінку. Жінка — що жила мовби й до Всесвітнього Потопу, така старезна вона з вигляду, — холодно зиркнула на мене порожніми сірими очима, тоді похмуро провела у вітальню й пішла доповісти пані Кемпбелл, що я хочу з нею поговорити.

Сонце, мабуть, не зазирало до тієї кімнати, ще відколи будинок був зведений. Там є фортепіано, та я певна, що на ньому ніхто ніколи не грав. Тверді стільці в парчевих чохлах стоять попід стіною — та й узагалі всі меблі, крім, хіба що, мармурового столика, розташовані вздовж стін, і всі, здається, незнайомі одне з одним.

Увійшла пані Кемпбелл. Досі я ніколи ще не бачила її. У неї тонке виразне лице, що цілком могло бути чоловічим, темні очі й густі чорні брови попід білосніжним волоссям. Вона не відмовилася від марнославного бажання прикрасити земне тіло й начепила велетенські сережки з онікса, що сягали їй ледь не пліч. Вона була підкреслено чемна зі мною, а я з нею. Якусь хвилину ми обмінювалися скупими репліками про погоду — обидві, як сказав би кілька тисяч років тому Тацит, „із ретельно дібраним виразом“. Я сказала — і то була правда, — що прийшла запитати, чи не позичить вона мені мемуари превелебного Джеймса Воллеса Кемпбелла, де, вочевидь, є багато цікавих фактів з історії нашого Острова, котрі я хотіла б використовувати на своїх уроках.

Пані Кемпбелл відтанула й покликала Елізабет, звелівши їй піти нагору й принести мемуари. На личку Елізабет видніли недавні сльози, котрі пані Кемпбелл милостиво пояснила: учителька надіслала другу записку із проханням дозволити дівчинці виступити на шкільнім концерті, проте вона, пані Кемпбелл, написала дуже різку відмову, яку Елізабет завтра ж понесе до школи.

— Діти віку Елізабет не мають співати на концертах, — заявила вона. — Це призводить до того, що вони стають зарозумілі й зухвалі.

Так, наче Елізабет може стати зарозуміла й зухвала!

— Ви слушно кажете, пані Кемпбелл, — мовила я тоном щонайглибшої підтримки. — Бодай тому, що Мейбл Філіпс теж співатиме на тім концерті, а в неї, кажуть, такий чудовий голос, що вона просто затьмарить усіх інших. Не варто Елізабет змагатися у співі з Мейбл.

Бачив би ти вираз пані Кемпбелл у цю мить! Зовні вона, можливо, і Кемпбелл, та в душі — справдешня Прінгл. Утім, вона нічого не відповіла, а я знала, коли мушу зупинитися, тож просто подякувала за мемуари й пішла.

Наступного вечора Елізабет прийшла по молоко до садової хвіртки, і личко їй, бліде та схоже на квітку, буквально сяяло. Вона сказала, що пані Кемпбелл таки дозволила їй виступити на концерті, лише хай від пихи не дметься. А все тому, що, як розповіла мені Ребекка Дью, Кемпбелли та Філіпси непримиренні щодо співу й гарних голосів!

На Різдво я подарувала Елізабет картинку, щоб повісити над ліжком — помережана сонячним сяйвом лісова стежина, що веде до пагорба, на якім поміж кількох дерев стоїть будиночок. Елізабет каже, що вже не боїться лягати спати в темряві, бо тепер щодня уявляє собі, наче йде туди, відчиняє двері, а будиночок світлий і там тато.

Бідолашна крихітка! Мені гидко думати про цього її батька!»

19 січня

«Учора відбулася вечірка з танцями в Керрі Прінгл. Кетрін була там у новій густо-червоній сукні з рюшами по боках, та ще вона зробила зачіску в перукаря. Чи повіриш — вона приїхала, і люди, котрі знали її, відколи вона оселилася в Саммерсайді, запитували одне одного, хто ця дівчина. Та я думаю, всьому причиною не так сукня й зачіска, як незбагненні зміни в ній самій.

Досі, коли вона опинялася в товаристві, її ставлення до інших було, здається, таке: „Мені нудно із цими людьми. Їм зі мною, певно, теж — я сподіваюся на це“. Та вчора вона мовби виставила запалені свічки в усіх вікнах свого життя.