Розділ «Рік другий»

Її вітало мовби кожне дерево в Зелених Дахах, кожне освітлене вікно кликало до себе. А який аромат долинув із Маріллиної кухні, щойно вони відчинили двері! Дівчат зустріли й обійми, і радісні вигуки, і сміх. Навіть Кетрін здавалася не гостею, а просто однією з них. Пані Лінд запалила й поставила на стіл свою безцінну парадну лампу. То була незугарна штукенція з потворним червоним кулястим абажуром, та яким теплим рожевим світлом огортала вона все й усіх! Які затишні й дружні були тіні! Як виросла й розквітла Дора! І Деві став майже зовсім дорослий.

Та й новин було немало. У Діани народилася донька, за Джозі Пай почав ходити кавалер, а Чарлі Слоун, подейкували, заручився. Усе це було не менш цікаво за найважливіші новини з великих газет. Пані Лінд щойно закінчила шити нову ковдру з п’яти тисяч клаптиків, яку всі побачили того ж-таки вечора, і якій віддали належну хвалу.

— Коли ти повертаєшся, Енн, — мовив Деві, — усе неначе оживає.

«Таке й має бути життя», — муркнуло Дорине кошеня.

— Мені завжди важко було встояти перед чарами місячної ночі, — мовила Енн після вечері. — Може, прогуляймося на снігоступах, панно Брук? Я чула, що ви ходите на снігоступах.

— Так… Це єдине, що я справді вмію. Але я не робила цього вже років шість.

Енн відшукала на горищі свої снігоступи, а Деві побіг до Садового Схилу — позичити для Кетрін старі снігоступи Діани. Дівчата блукали Стежиною Закоханих, укритою чарівними тінями дерев, полями, довкола яких живими огорожами виструнчилися молоденькі ялини, мовчазними лісами, котрі, здавалося, ось-ось звірять вам усі свої таємниці, та широкими галявинами, що взимку нагадували срібні озера.

Вони не розмовляли — та й не хотіли цього, наче боялися, що, заговоривши, зіпсують цю досконалу красу. Проте ніколи ще Кетрін Брук не здавалася Енн такою близькою. Чари того зимового вечора майже поєднали їхні душі… майже, хоча ще не зовсім.

Коли вони вийшли на битий шлях, повз них промчали сани. Теленькнули дзвіночки, пролунав сміх — і дівчата мимохіть зітхнули. Обом здалося, що вони покидають зовсім інший світ, який не мав нічого спільного з тим, до котрого вони щойно повернулися — світ без часу, незмінно юний, світ, де можна спілкуватися між собою, не вдаючись до таких недосконалих засобів як слова.

— Це було дивовижно, — сказала Кетрін вочевидь сама до себе, тож Енн не відповіла.

Вони пройшли дорогою, а потім — стежиною до Зелених Дахів, та щойно опинившись біля хвіртки, завмерли, мовчки зіпершись на старий моховитий паркан і споглядаючи непорушно-безпечний, спокійний дім, що тьмяно прозирав крізь пелену дерев. Який гарний він був зимової ночі!

А внизу видніло Озеро Осяйних Вод, закуте в кригу й розмальоване по краях тінями дерев. Повсюди стояла тиша, хіба звіддалік чути було стрімке стакато, що вибивав копитами кінь, перетинаючи міст. Енн усміхнулася, згадавши, як часто вона чула цей тупіт, лежачи в ліжку на своєму піддашші й уявляючи, що це нічний галоп чарівних коней.

Аж раптом тишу розбив новий дивний звук.

— Кетрін! Ви… ви плачете?

Чомусь неможливо було повірити, що Кетрін здатна плакати. Проте це було так. Зненацька сльози зробили її ближчою й людянішою. Енн більше не боялася її.

— Кетрін, мила Кетрін, що з тобою? Чим тобі допомогти?

— Ти не зрозумієш! — схлипнула Кетрін. — Тобі все так легко дається. Живеш, ніби в чарівнім колі краси й романтичності. «Цікаво, яке дивовижне відкриття зроблю я нині», — ось твоє ставлення до життя, Енн. А я… я вже й забула, як жити. Ні, я ніколи цього й не знала. Я мов тварина, замкнена в клітці, у яку хтось постійно штрикає ззовні галузками. А ти… така щаслива завжди… у тебе друзі повсюди, наречений! Я не хотіла б мати нареченого — ненавиджу чоловіків… та якби я сьогодні померла, ніхто не журився б за мною! Хіба тобі сподобалося б не мати жодного друга в усьому світі?

Голос Кетрін урвався, вона знов заридала.

— Кетрін, ти кажеш, що любиш відвертість. Я буду з тобою відверта. Якщо ти така самотня — у цім лише твоя провина. Я хотіла стати тобі другом. А ти шпигала й ображала мене.

— Так, я знаю… знаю. Як я ненавиділа тебе, коли ти щойно приїхала. Хизувалася своєю каблучкою з перлів…