Розділ «Рік другий»

— Я їй скажу, що ви тут, а чи вийде вона, то хтозна. Така сердита. Нині я повідомила їй за обідом, що пані Ролінз каже, буцім одягається вона непристойно, як на саммерсайдську вчительку, а вона лише зверхньо щось буркнула, як завжди.

— Нащо ви сказали це панні Брук? — докірливо запитала Енн.

— Бо я подумала, що їй варто знати про це, — дещо роздратовано відказала пані Денніс.

— А чи не подумали ви, що їй варто знати й те, що інспектор назвав її однією з найкращих учительок в усіх Приморських провінціях? — поцікавилася Енн. — Чи ви про це не чули?

— Чути я чула. Та вона й без того кирпу гне. Пихата — не те слово, хоч я гадки не маю, чим їй пишатися. Вона ще розсердилася, звісно, бо я не дозволила їй завести пса. Вбила собі в голову, що хоче мати пса. Запевняла, що платитиме за його харч і стежитиме, щоби клопоту з ним не було. А що б я робила з ним, доки вона в школі? І я відмовила. Сказала, що не здаю кімнат собакам.

— О, пані Денніс, дозвольте їй завести пса. Вам із ним не буде клопоту… великого клопоту. А доки вона в школі, можете садовити його в льох. Та ще він охоронятиме вас ночами. Дозвольте їй завести пса… будь ласка.

Щоразу, як Енн промовляла «будь ласка», в очах її було щось, від чого людям важко було їй відмовити. Пані Денніс, попри свої округлі плечі й нестримний язик, була зовсім не лиха. Просто Кетрін Брук раз по раз ображала її своїм неґречним ставленням.

— А чого б то ви хвилювалися, чи є в неї пес? Не знала я, що ви з нею подруги. Друзів-бо в неї геть нема. У житті ще не бачила таких неприязних пожильців.

— Я думаю, пані Денніс, їй саме тому й хочеться мати пса. Ніхто з нас не може прожити без бодай якогось товариства.

— Тоді це перший прояв людяності, що я бачу в ній, — відказала пані Денніс. — Я ж і заперечень проти пса не маю, та вона ніби як розізлила мене тією своєю в’їдливою манерою запитувати. Ото каже так чванькувато: «Ви ж, напевне, відмовите мені, пані Денніс, якщо я попрошу дозволу завести пса?» Бачили таке? «Авжеж відмовлю», — кажу я, і то теж гордо. І хоч я не люблю своїх слів забирати назад, як усі люди, та нехай. Скажіть їй, що я дозволю взяти пса, коли він тільки у вітальні гидити не буде.

Енн озирнула запилюжені мереживні фіранки та бридкі фіолетові троянди на килимі й здригнулася, подумавши, що вигляду цієї вітальні не зіпсував би навіть пес, якби й нагидив посеред кімнати.

«Шкода будь-кого, хто змушений проводити Різдво в такім домі, — думалося їй. — Не дивно, що Кетрін ненавидить саме це слово. Цю кімнату не завадило б як слід провітрити… тут якийсь невитравний запах кухні. Але чому ж Кетрін живе тут, коли в неї добра платня?»

— Вона каже, що ви можете піднятися, — долинув до Енн вражений голос пані Денніс. Уперше Кетрін Брук дотрималася правил поведінки.

Іти вузькими стрімкими сходами було неприємно. Без нагальної потреби ними, вочевидь, не піднімався б ніхто. Лінолеум у передпокої лежав протертий до дірок. Маленька задня кімнатка, де невдовзі опинилася Енн, здавалася ще понурішою, ніж вітальня. Із єдиного, не затіненого абажуром газового пальника линуло різке сліпуче світло. Стояло в кімнаті залізне ліжко з продавленим матрацом, а вузьке вбого завішене вікно виходило на город із рясним урожаєм старих бляшанок. Проте за городом було дивовижне, глибоке небо й цілий ряд тополь на багрянім тлі дальніх пагорбів.

— Погляньте, панно Брук, як сідає сонце, — палко вигукнула Енн із рипучого твердого крісла-гойдалки, на яке вовкувато вказала їй Кетрін.

— Бачила я, і не раз, як воно сідає, — холодно кинула та, не підводячись із місця й думаючи про себе: «Красно дякую, що зглянулась на мене зі своїм сонцем!»

— Ні, не бачили. Сонце ніколи не сідає однаково. Присядьмо тут удвох і насолодімося красою цього вечора, — мовила Енн, і собі думаючи: «Ти колись хоч щось приємне кажеш?»

— Прошу вас, без дурниць!

Яка гірка образа! Та ще й зі зневагою в усьому тоні Кетрін! Енн відвернулася від вікна і глянула на неї з рішучим наміром вийти геть. Проте в очах Кетрін майнуло щось дивне. Невже вона плакала? Ні, звісно, ні. Неможливо було уявити собі Кетрін Брук у сльозах.

— Ви не надто привітні зі мною, — поволі проказала Енн.