Розділ «Рік перший»

— І він чудово плете гачком… Узимку сплів таку гарну серветку на стіл у вітальні, доки лежав із прострілом.

Усяке терпіння має свої межі, і в цю мить воно вичерпалося й у Сайруса Тейлора. Він так сильно відштовхнув назад свій стілець, що той, ковзнувши навощеною підлогою через усю кімнату, вдарився об столик, на якому стояла сумнозвісна ваза. Столик перекинувся й ваза розбилася на традиційну тисячу друзок. Сайрус, із кошлатими сивими бровами, настовбурченими від люті, підхопився й нарешті вибухнув гнівом:

— Я не плету гачком, жінко! Невже єдина жалюгідна серветка мусить навіки згубити мою репутацію? Мені було так зле через той клятий простріл, я не тямив себе! І я оглух, панно Ширлі? Я оглух?

— Вона не сказала, що ви оглухли, тату! — вигукнула Трікс, яка не боялася батька тоді, коли він лютував уголос.

— Авжеж, не сказала. І жоден із вас нічого не сказав! Ти не сказала, що мені шістдесят вісім, коли мені ще тільки шістдесят два! Ти не сказав, що я забороняю вашій матері завести собаку! Господи, жінко, та ти можеш завести хоч сорок тисяч собак, якщо бажаєш, і тобі це відомо! Коли це я відмовляв тобі в тому, чого ти хотіла… коли?

— Ніколи, татусю, ніколи, — здушено схлипнула пані Тейлор. — І я ніколи не хотіла собаки, татусю… навіть не думала хотіти…

— Коли це я читав твої листи? Коли це я вів щоденник? Щоденник! Коли це я приходив на будь-чий похорон у засмальцьованім халаті? Чи пас корову на цвинтарі? Яку це тітку я занапастив у богадільні? Хіба колись я жбурляв у когось печенею? Коли це я змушував вас харчуватися фруктами і яйцями?

— Ніколи, татусю, ніколи, — ридала пані Тейлор. — Ти завжди так добре дбав про нас… найкраще.

— Хіба ти не сказала мені, що хочеш калоші на Різдво?

— Звісно, татусю, звісно, я хотіла калоші. І цілу зиму вони так приємно гріли мені ноги.

— Отже! — Сайрус переможно оглянув усіх присутніх і втупився у вічі Енн. Аж раптом сталося дещо несподіване — він засміявся! На щоках у нього з’явилися ямочки, котрі геть змінили ввесь його вид. Сайрус підсунув свій стілець назад до столу й сів.

— У мене, докторе Картер, є одна кепська звичка — сердитися на домашніх. Усі ми маємо кепські звички… отака вона в мене. Утім, одна-єдина. Годі вже, мамусю, не плач. Я визнаю, що заслужив усе це… окрім хіба що твоїх слів про плетіння гачком. Есмі, доню, я ніколи не забуду, що ти єдина вступилася за мене. Поклич Меггі, нехай підмете скалки. Я знаю, ви всі раді, що та клята штука розбилася… і принесіть нарешті пудинг!

Енн ніколи в житті не повірила б, що вечір, який почався так жахливо, може так гарно завершитися. Більш дружнього та приязного співрозмовника, ніж Сайрус, годі було й відшукати; очевидно, і згодом між ним та його сім’єю не було ніяких порахунків.

Кілька днів по тому Трікс зайшла до Енн і сказала, що нарешті зважилася розповісти батькові про свої заручини із Джонні.

— Він дуже розсердився, Трікс?

— Він… він зовсім не розсердився, — присоромлено зізналася Трікс. — Тільки пирхнув і сказав, що сподівався на це після того, як Джонні два роки крутився коло мене й віднаджував усіх інших женихів. Мабуть, він не може собі дозволити розсердитися вдруге за такий короткий час. А поміж нападами гніву тато зазвичай просто чудо.

— Я думаю, для вас він значно кращий батько, ніж ви заслуговуєте, — відказала Енн, геть як Ребекка Дью. — Тоді за вечерею, Трікс, поводилися ви огидно.

— Але ж ти перша почала, — мовила Трікс. — А Прінгл допоміг мені трохи. Ну, та все добре, що на добре виходить — і, слава Богу, я ніколи вже не муситиму витирати пил з тієї вази.

11

(Два тижні по тому.