Розділ «Рік перший»

Наступного вечора в Тейлорів, ледь переступивши поріг, Енн відчула, що атмосфера в домі крижана. Охайна покоївка повела її нагору, до гостьової кімнати, і, піднімаючись сходами, Енн завважила пані Тейлор, яка, ідучи з їдальні до кухні, тайкома втирала сльози зі свого блідого, змученого, та все ж доволі вродливого обличчя. Ясно було, що Сайрус так і не забув халепи із сорочкою.

Це підтвердила й Трікс, яка навшпиньках прокралася в кімнату до Енн і розпачливо зашепотіла:

— Ох, Енн, він такий лютий. Уранці ще прокинувся в добрім гуморі, і наші сподівання зросли. Та по обіді Х’ю Прінгл виграв у нього в шашки, а тато ненавидить програвати. Ну чого це мало статися саме нині! Тоді він побачив, як Есмі «милується собою в дзеркалі» — так він сказав — і просто вигнав її з кімнати й замкнув двері на ключ. А вона ж, сердешна, хотіла тільки глянути, чи достатньо вона гарна, щоб сподобатися докторові Ленноксу Картеру. Не встигла й разочка перлів надіти. А поглянь на мене. Я не наважилася закрутити коси, бо тато не любить неприродних кучерів… і тепер, мов опудало. Щодо мене, звісно, це не так важливо — але ж бачиш… Тато викинув квіти, які мама поставила на обідній стіл; вона так засмутилася, їх було важко знайти. І ще заборонив їй надівати гранатові сережки. Він так не сердився ще відколи навесні повернувся додому із заходу й виявив, що мама повісила червоні штори у вітальні, замість бордових, як йому хотілося. Ох, Енн, прошу тебе, коли він мовчатиме, говори за столом про що завгодно. Інакше це буде таке страхіття.

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяла Енн, з котрою, безсумнівно, ще ніколи не траплялося, щоб вона не знала, що сказати. Та все ж їй ніколи ще не доводилося опинитися в такій ситуації, як та, що невдовзі чекала на неї.

Усі сиділи за столом, дуже гарним і вишуканим, попри відсутність квітів. Обличчя напівживої від страху пані Тейлор було чи не сіріше за її сіру шовкову сукню. Есмі, окраса сім’ї — хоч і дуже бліда, із блідо-золотим волоссям, блідо-рожевими вустами й очима кольору блідих незабудок, — пополотніла так, що здавалося, наче вона от-от зомліє. Прінгл, зазвичай веселий круглоокий чотирнадцятилітній товстунець в окулярах та зі світлою, майже білою чуприною, тепер сидів, як побитий пес, а Трікс нагадувала перестрашену школярку.

Доктор Картер, безперечно вродливий і витончений чоловік із темними кучерями, жвавими чорними очима й в окулярах у срібній оправі, але котрого Енн, ще за часів навчання в Редмонді, де він обіймав посаду асистента професора, вважала чванькуватим занудою, був ні в сих, ні в тих. Він напевне відчував, що в домі щось негаразд — цілком слушне припущення, коли господар похмуро суне до свого чільного місця за столом й сідає на стілець без жоднісінького слова.

Проказувати молитву Сайрус вочевидь не збирався. Пані Тейлор, червона, мов буряк, ледь чутно пролопотіла: «Господи, хай удячність буде в наших серцях за те, що ти даєш нам». Вечеря розпочалася кепсько, позаяк схвильована Есмі впустила виделку на підлогу. Усі, окрім Сайруса, підскочили на стільцях, бо нерви в кожного були натягнуті, немов струна. Сайрус утупився в Есмі своїми банькатими синіми очима з виразом тамованої люті, тоді обвів решту важким поглядом, від якого всі похололи, неспроможні бодай розтулити рота. Він зиркнув на дружину, що брала собі ложку хронового соусу, і сердешна пані Тейлор умить згадала про свій кволий шлунок. Опісля цього вона, хай як любила хроновий соус і була певна, що він не завдасть їй жодної шкоди, не змогла проковтнути ані краплинки, так само, як Есмі. Обидві вони лише вдавали, що їдять. Вечеря минала в тоскній мовчанці, яку лиш деколи порушували скупі зауваження Енн і Трікс про погоду. Трікс поглядом благала Енн підтримувати розмову, проте Енн уперше у своєму житті виявила, що зовсім не має чого сказати. Вона відчувала, що мусить говорити; утім, на думку їй спадали хіба дурниці, яких не годилося промовляти вголос. Невже Сайрус зачаклував їх усіх? Дивовижно, як уміє пригнічувати інших цей набурмосений упертюх! Енн ледве й вірилося, що таке можливо. Жодного сумніву не було й у тім, що Сайрус замалим не впивався радістю від того, як смертельно незручно змушує почуватися кожнісінького за столом. Та що він собі думає? Цікаво, а чи підскочить він, якщо вколоти його шпилькою? Зненацька Енн захотіла відшмагати його, дати йому по руках, поставити в куток, як розбещеного хлопчиська, яким він насправді й був, попри свою колючу сиву чуприну й настовбурчені вуса.

Понад усе вона прагнула змусити його заговорити. Енн інстинктивно відчувала, що найтяжчою карою для нього було би взяти участь у розмові, коли він уперто затявся мовчати.

А може, їй підвестися й зумисне розбити оту велетенську потворну старомодну вазу, що стоїть на столику в кутку — розцяцьковану незліченними порцеляновими трояндами й листками, із яких так важко було витирати ввесь пил, до останньої порошинки? Енн знала, що вся сім’я ненавиділа цю вазу, проте Сайрус відмовлявся забрати на горище річ, що колись належала його матері. Тепер вона міркувала, що розбила б цю вазу без жодного остраху, якби тільки мала певність, що це змусить пана Тейлора вилити свій гнів уголос.

І чого мовчить Леннокс Картер? Якби лише він проказав бодай щось, вона, Енн, змогла б відповісти йому, а це допомогло б розвіяти чари, що скували язики Трікс та Прінглові, і зав’язалася б сяка-така подоба розмови. Але доктор Картер просто сидів та їв. Можливо, він гадав, що так буде краще… можливо, боявся ще більше розгнівати вже й без того сердитого батька своєї коханої.

— Чи не бажаєте ви почати цю баночку маринованих огірків, панно Ширлі? — кволо запитала пані Тейлор.

Аж раптом у душі Енн спалахнув пустотливий вогник. Вона «почала» маринад… і ще дещо. Без жодних роздумів дівчина схилилася вперед і, поглядаючи на Леннокса Картера ясними сіро-зеленими очима, тихо проказала:

— Ви, певно, здивувалися б, докторе Картер, якби почули, що пан Тейлор минулого тижня зненацька оглух?

Кинувши цю бомбу, Енн випросталася на стільці. Вона сама достеменно не знала, чого сподівалася від своїх слів. Можливо, якщо доктор Картер вважатиме, що господар не розлючений, а просто глухий, це розв’яже йому язик. Вона не збрехала докторові Картеру — не сказала, що Сайрус Тейлор і справді оглух. Утім, якщо Енн прагнула хоч так змусити його заговорити, їй довелося визнати свою поразку. Сайрус лише мовчки й похмуро дивився на неї.

А проте слова її справили геть несподіваний ефект на Трікс та Прінгла. Трікс і собі нетямилася від безмовної люті. Щойно за мить до того, як пролунало риторичне запитання Енн, вона уздріла, як Есмі тайкома втирає зрадливі сльози, що крапали з її сповнених відчаю блакитних очей. То був кінець усіх її сподівань. Тепер Леннокс Картер уже ніколи їй не освідчиться, хай що кажуть і роблять усі члени її сім’ї. Зненацька Трікс охопило пекуче бажання помститися свавільному батькові. Слова Енн підбурили її; Прінгл же, цей вулкан тамованого бешкету, спершу розгублено позирав довкола, кліпаючи білявими віями, а тоді натхненно взявся вторувати сестрі. Наступних страхітливих п’ятнадцяти хвилин до кінця своїх днів не забули ні Енн, ні Есмі, ні пані Тейлор.

— Таке лихо, — зітхнула Трікс, через стіл звертаючись до Леннокса Картера. — Татові ж усього шістдесят вісім.

Два білих ікла блимнули попід вусами в Сайруса Тейлора, коли він почув, як донька збільшила його вік на шість років. Та все ж він уперто мовчав.

— Яка то втіха — смачно попоїсти, — виразно й чітко мовив Прінгл. — Що ви подумали б, докторе Картер, про того, хто змушує сім’ю харчуватися фруктами і яйцями — самими фруктами і яйцями, бо так йому хочеться?

— Невже ваш батько..? — вражено промимрив доктор Картер.

— А що ви подумали би про того, хто вкусив свою дружину, коли вона повісила штори, що йому не сподобалися — навмисне вкусив? — запитала Трікс.