Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Наповнивши свої спорожнілі шлунки чорним хлібом та димучими кавалками волорогового м’яса і випивши по повнісінькому кухлю лісового елю, пірати помітно звеселилися.

— Пусте! — просторікував Тем Човновод, — бували в нас ще й не такі халепи, чи не так, кепе?

Капітан щось буркнув у відповідь. Він не мав гумору до балачок.

— Скажімо, якось ми вчинили наліт на спілчанські кораблі над самим Санктафраксом. Ніколи б не подумав, що вийдемо сухими з води. Нас загнали у глухий кут, тікати нікуди, а оті дикі плескатоголові гобліни, що в них тільки різанина в голові, яким вони валом повалили з вантажних трюмів отих широченних одоробал — спілчанських кораблів! Зроду не бачив, щоб Спліт так тремтів і так прудко біг. Він біг — і примовляв: «У трюмах же мала бути береза-рудокір!»

— Таж таки мала бути, — пробурмотів Сліво. — А вони зігнали нас усіх докупи і...

— Тільки капітан не втікав, о, ні — тільки не Захмарний Вовк, — реготнув Тем. — Він миттю вихопив свого здоровенного меча та й давай ним махати перед цілою ватагою отих покидьків, а слідом за ним і Вевека. То була справжня різанина, тільки не та, що намислили гобліни. Ось звідки взявся у нас Камбаломорд. Він — єдиний із ворожого стану, хто зацілів. Пречудовий воїн, але очей із нього краще не спускати. Отоді-то наш капітан і рішився свого ока. Він називає це чесним обміном.

— Годі, Теме, — зітхнув капітан.

— А коли я втратив щелепу, ніякого чесного обміну і близько не було, — встряв у розмову Стоуп Рипуча Щелепа, і знову, коли він озвався, заскрипів його протез із залізного дерева. — По моїй спині дерлися ті, хто брав на абордаж вороже судно. Ульбус Пентефракс підкрався до мене ззаду з мисливською сокирою в руках. Я не мав жодного шансу, — він сплюнув у вогонь. — От і вийшло, що він нині ходить у спілчанських капітанах і живе в розкоші у Нижньому Місті! Цей спілчанин! — він прочистив горлянку і знову сплюнув.

— Ну, не такі там уже й мерзотники, — протяг Сліво Спліт, присуваючись до вогню. — Пам’ятаю, коли я починав у Нижньому Місті...

— Дозорцю! — перебив його капітан. — Ти накреслив маршрут? — дубовий ельф ствердно кивнув головою. — Молодчина, — похвалив капітан і повагом оглянув коло піратів, які раптом утихомирились і принишкли. — Три правила повітроплавання. Ніколи не став вітрил, поки не накреслено маршруту, ніколи не залітай вище, ніж дозволяє твій найдовший абордажний трос, і не розраховуй на доки в місцях, ще не позначених на мапах.

Пірати слухали і дружно кивали головами. Вони всі до одного знали, які небезпеки чигають на того, хто заблукає у безкрайому зеленолистому океані. Вогонь поволі згасав. Живчик побачив, як танцюють відсвіти палахкого полум’я у замисленому капітановому оці.

— Колись я мав необережність учинити саме так, — продовжував він свою розповідь, — приземлився там, де не повинен був приземлятись, — тут він зітхнув. — А втім, і вибору тоді я не мав.

Пірати здивовано перезирнулись. Досі капітан не надто їх тішив розповідями про себе. Вони знову наповнили свої кухлі і збилися в щільніше коло. Їх огортала темрява.

— Це трапилось однієї грозової ночі. Періщив дощ, — почав капітан Квінтиніус Вергінікс — Захмарний Вовк. — Студена була ніч, — додав він. — Ніч нестерпного чекання та скорботи.

Живчик ловив кожне його слово.

— Тоді я літав матросом на одному зі спілчанських кораблів, — із цими словами він перевів погляд на освітлені пригаслим уже полум’ям обличчя, що оточували його, на роззявлені роти та витріщені очі, й усміхнувся. — Ви, збіговисько горлорізів, — захихотів він, — якщо ви гадаєте, ніби я бездушний і не знаю жалю, то вам би не завадило послужити під орудою Мультиніуса Ґобтракса. Безжальний, вимогливий, прискіпливий — найгірший з усіх спілчанських капітанів, відколи існує Спілка.

Живчик не зводив очей з іскор, які танцювали у повітрі й шугали вгору, то зникаючи в листі, то знову з нього виринаючи. Вітер зовсім ущух, і хлопцеві чуприну та шкіру огорнула нічна волога. Він знову заходився жувати кінчик свого шарфа.

— І от уявіть собі таке, — промовив капітан, і Живчик заплющив очі. — Нас на борту корабля п’ятеро, і тільки четверо сяк-так можуть давати йому раду: Ґобтракс, його охоронець, Камінний Штурман і я. Маріс уже була на дев’ятому місяці. Неждано-негадано нас захопила буря, і ми збилися з курсу. А тут ще сильні повітряні течії. Не встигли ми кинути якір і почепити абордажний гак, як нас понесло понад лісом — і… у відкрите небо.

Живчик похитав головою. Тут зі стежки збочиш — та й то лиха не обберешся, а щоб ото загубитись у відкритому небі…

— Ми згорнули вітрила, та корабель підіймався далі. Я став біля Маріс. «Усе буде гаразд», — говорив я їй, хоча й сам уже не вірив у свої слова. Ми ніколи б не змогли повернутися у Нижнє Місто до початку пологів, а хоч би й вернулися, надто радіти народженню дитини не випадало.