Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Довкола тиша. Потім — якийсь рух. Далі знову тиша. То була тиша, коли все живе і неживе завмирає перед настанням світанку. Живчик перевертався з боку на бік, натягуючи на себе Дозорцеву ковдру. Хлопцеві сни були заповнені небесними кораблями, що борознили темно-голубі небесні простори. Живчик стояв за штурвалом з відкоченим для захисту од вітру коміром. «Чудова плавба», — пробурмотів він крізь сон і всміхнувся.

Ураз на судні зчинився злагоджений рух — як після алярму. Живчик і далі стояв за штурвалом, чітко тримаючись курсу, а вся команда навколо нього вовтузилася з сітями — корабель летів навперейми зграї птахів-сніговиків. На вечерю мали бути запечені птахи-сніговики.

Скрипнув трос і вдарився об щоглу.

— Бери крутіше праворуч, — почувся голос. Живчик зітхнув і повернувся на другий бік.

Після цього запала зовсім інша тиша — жовтожара, мерехтлива і порожниста. Живчик не чув ніяких голосів — тільки свій власний. Замерзла спина, натомість обличчя палило. Він різко розплющив очі.

Спочатку він не міг дібрати, де він і що з ним коїться. Просто перед ним — вогнище. Обгризені кістки та кавалки сала під ногами. Над головою — рясна зелень; пронизуючи її, у повітрі грали промені вранішнього сонця.

Живчик підвівся, сів. І тут йому пригадалися всі події минулої ночі. Гроза. Повітряний корабель. Пошуки літай-каменя. Вечеря з повітряними піратами. Батько, який нарешті віднайшовся. А де ж вони всі тепер?

Вони полетіли без нього! Живчик заячав од болю, почуття втрати і самоти. Сльози ринули по його обличчю, і там, де на нього падало сонце, в них вигравали крихітні блискучі веселки. Вони його покинули! Тяжкі ридання збурили тишу.

— Чому, батьку, чому? — кричав він. — Чому ти покинув мене? Знову!

Його слова розтали в повітрі, а разом з ними й сподівання знайти свою долю за Темнолісом. Хлопець похнюпив голову. Ліс видавався німотнішим, ніж завжди. Ані тобі бухикал-повзунів, ані скигліїв-куармів, ані галасливих пурхайлез. Здавалося, повітряні пірати не просто полетіли, а й прихопили з собою всю лісову живність.

І все ж тиша була не така вже й мертва. Десь щось протягло ревіло, сичало, тріщало, і поки Живчик сидів, обхопивши руками голову, луск наростав. Жар за спиною подужчав. Зловісно настовбурчилася накидка з волорогової шкури. Живчик обернувся назад.

— Ай-яй-яй! — заверещав він. То не сонце його гріло! То був вогонь. Темноліс палав.

Вогненний сучок кривавника, мов пущений із пращі, вилетів із недбало розпаленого піратами вогнища і застряг у гіллі сон-дерева. Дерево почало тліти, задимувало і за кілька годин спалахнуло полум’ям. Під подувами свіжого вітерцю вогонь швидко поширився по всьому лісі. І тепер на Живчика сунула суцільна, від землі й аж до верхівок, стіна червоно-оранжевого полум’я.

Пекло неймовірно. Живчик і незчувся, як уже був на ногах. Біля нього гримнула додолу палахкотюча гілка, іскри сипонули з неї краплями розтопленого золота. Не гаючи часу, хлопець кинувся навтікача.

Вітер дув йому в спину, а він мчав і мчав, відчайдушно намагаючись дістатися кінця вогняної стіни ще перед тим, як вогонь його проковтне. Він біг так, як не бігав ще ніколи, однак і цього виявилося замало. Суцільна стіна вогню починала змикатися в коло. Ще трохи — і Живчика оточить полум’я.

Смерділо смаленим волорогове хутро, піт заливав обличчя і тік по спині, голова гула від розпеченого повітря, яке ставало дедалі гарячішим. Вигнуті краї вогняної стіни нестримно бігли назустріч одні одним, щоб замкнути коло.

— Хутчій! — підганяв себе Живчик. — Іще хутчій!

Ось він пробіг повз рибожаба, який незграбно і повільно перебирав своїми вузлуватими передніми лапами. Летючий хробак, збитий із пантелику жаром та димом, літав і літав колами, аж поки ввігнався в полум’я і гучно вибухнув, лишивши по собі цівку смердючої пари. Праворуч від себе Живчик побачив, як в’юняться вусики смоляної лози, марно намагаючись порятуватись від дедалі ближчого вогню. Дуб-кривавник, де гніздилася лоза, щойно перші омахи полум’я лизнули його стовбур, несамовито заскрипів і заверещав.

Живчик біг без упину. Вогненний мур перед хлопцем уже майже зімкнувся. Ще трохи — і він у пастці. Єдиним шансом заціліти лишалося проскочити у вузенький прохід між двома високими стінами вогню. А вони невблаганно зсувалися, ніби дві половинки довжелезної завіси, почепленої десь під небесами. Живчик щодуху ринув у прохід. Легені обпекло жаром та ядучим димом, усе попливло перед очима. Ніби уві сні, він дивився, як змикаються мерехтливі завіси.

Живчик зупинився і розглянувся довкола. Він стояв просто посередині палаючого кола. То був кінець.