Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Живчик міцно замружив очі. Він чув на своєму обличчі гарячий смердючий подих — то вовк обнюхував його і куштував на смак. Збоку в шию закололо, ніби в неї уп’ялася ціла низка шпильок. То лісовий вовк змикав на ньому свої щелепи. Ще один його порух — і вже запевне кінець!

Аж тут, перекриваючи оглушливе гупання Живчикового серця, до хлопця долинув чийсь голос.

— Агов, що тут коїться? — цікавився хтось. — Що ви такого знайшли, га? Щось смачненьке?

Розлягся пожадливий вовчий рик, і Живчик почув, як у шкіру впинаються гострі зуби.

— Облиш! — наказав той самий голос. — Щезни! Облиш, кажу тобі!

Стиск послабився. Поменшало смороду. Живчик розплющив очі. Перед ним, стискаючи в руці довжелезну пугу, стояв хтось схожий на ельфа і пожирав його очима.

— Друг чи здобич? — запитав він.

— Д…д…друг, — ледь вичавив із себе Живчик.

— Якщо друг, тоді вставай, — сказав незнайомець. Живчик підвівся, вовки нагороїжилися. — Вони тебе не скривдять, — пообіцяв він, побачивши, що у хлопця душа не на місці. — Поки я не дам їм такої команди, — додав він з усміхом.

— Але ж ви цього не зробите, правда? — витиснув із себе Живчик.

— Побачимо, — відповів йому невідомий мисливець.

Вовки забігали туди-сюди, раз по раз облизуючись і збуджено повискуючи.

— Ми, малий народ, не повинні давати наплювати собі в кашу. Чужак — як хижак, ось моє правило. У Темнолісі надто цяцькатись не випадає, — незнайомець зміряв поглядом Живчика з голови до п’ят. — І затям, — провадив він, — шийка твоя не такий уже й міцний горішок, — він енергійно потер руку об штани і простяг її хлопцеві.

— Мене звати Вишкрібок, — відрекомендувався він. — Мисливець Вишкрібок, а це моя зграя, — один із вовків загарчав. Вишкрібок копнув тварину.

Живчик ступив уперед і потис простягнену для привітання руку. Вовки навкруги аж пінилися зі сказу. Вишкрібок відсмикнув руку, заледве торкнувшись хлопцевої п’ятірні, і зиркнув на свою долоню.

— Кров, — сказав він. — То-то ці звірятка і знайшли тебе. Повір мені, запах крові доводить їх до шаленства, — він присів навколішки і ретельно тер руку об траву, аж поки зникли найменші сліди крові. Витерши, підвівся.

— То хто, кажеш, ти такий? — запитав він.

— Я… — почав Живчик і прикусив язика. Він не був лісовим тролем. Гаразд, а ким же він тоді був?

— Я Живчик, — сказав хлопець просто.

— Живчики? Зроду не чув про таких. На вигляд ти капловух капловухом, а то й дурноголовець. А яка різниця між тими й тими, цього вже навіть я тобі не скажу. Втім, за них непогано платять. Повітряні пірати ніколи не гребували гоблінами з диких племен. Із них виходять гарні бійці, хай за ними й треба пантрувати в чотири ока. А з живчиків гарні воїни?