Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Ніби цілий, — сказала вона, озирнувши хлопця. Кивнула головою у бік звіра. — Звірюка, яку чомусь дуже недооцінюють, — зубощир-скрадайло. Слухняний — загалом. А що вже кмітливий!.. І дужчий за бика. Мало того, якщо він твій, ти не думаєш, чим його прогодувати. Звірина сама про себе подбає. От тільки ніяк не можу привчити його, щоб він їв лише здихлятину, — її очі застрибали — то так вона сміялася. — Не можу допустити, щоб він пожирав моїх клієнтів. Шкідливо для справи!

Повернувшись на поляну, зубощир-скрадайло присів між голоблями балагули і накинувся на рештки мертвого тілдера. Роздебендя загнуздала його, оперезавши посередині попругою, і пристібнула ремені.

Живчик із прутом у руці стояв осторонь і спостерігав за її діями.

— Ви вже їдете? — запитав він, побачивши, як вона складає під задню стінку балагули оцупки та чайне причандалля. — Я думав...

— Я просто чекала на Карга, поки той наїсться та нап’ється, — пояснила роздебендя, вмощуючись на передку. Вона взяла в руки віжки. — Та й боюся я… Мені ще стільки їхати, стількох іще лікувати.

— А як же я? — спитав Живчик.

— Я завжди їжджу сама, — твердо сказала роздебендя. Вона смикнула за віжки, і балагула покотила геть.

Торохкотіли колеса, погойдувався з боку на бік ліхтар, а Живчик стояв і проводжав їх поглядом. Поки світло від ліхтаря ще не зникло зовсім, хлопець поставив посередині серця свій прутик. Підтримуючи його, він відчув, як затремтіли його пальці. Живчик заплющився і тихо прошепотів:

— Веди мене, серце, куди заманеться.

І пустив палець. Розплющив очі. Прут стояв далі. Він спробував ще раз. Знову притримав прут пальцем.

— Веди мене, серце.

Забрав палець. Прут уперто не хотів падати.

— Агов! — гукнув Живчик. — Він не хоче падати.

Із-за бічної стінки балагули визирнула фізіономія роздебенді, світло ліхтаря ковзнуло по її окоріжках.

— Чому він не хоче падати? — знову гукнув Живчик.

— Знайди відгадку, любчику! — то були останні роздебендині слова.

— Ото ще мудра порадниця! — пробурчав Живчик і закинув прут у підлісок.

Мерехтливе світло ліхтаря розчинилось у темряві. Живчик, проклинаючи лиху долю, повернувся кругом і почвалав у зовсім протилежний бік. «Нікому я не потрібен. Ніхто про мене, бідолаху, не подбає. Та я сам у цьому винен — пощо було збочувати зі стежки!»

Розділ дванадцятий

Повітряні пірати