Не кажучи ні слова, Живчик метнувся до дерев. Перше виявилося для нього зависоким, друге мало загрубий стовбур. Третє було годяще. Хлопець видерся на нього, відламав гілку, обшморгав її, облупив кору, так щоб гілка прибрала належного вигляду, і зіскочив на землю.
— А-а-а! — закричав Живчик, у якого раптом, спливаючи слиною, вчепився якийсь лютий чорний звір, повалив його і міцно притис до землі. Світло від лампи окреслило його масивні плечі. Очі палали жовтим вогнем. Тварюка роззявила пащеку і… несамовито заверещала від болю.
— Каргу! — гримнула роздебендя і вдруге огріла звірину палицею просто по носі. — Скільки разів тобі казати! Тільки стерво! Бери свій харч і зараз же до балагули. Швидше! Ти вже й так затримуєш!
Звірина неохоче відпустила Живчикові плечі. Повернувшись до нього спиною, вона вп’ялася зубами в тілдерову тушу, що лежала тут-таки під деревом, і слухняно поволокла її на галявину.
Роздебендя допомогла Живчикові зіп’ястися на ноги.
— Ніби цілий, — сказала вона, озирнувши хлопця. Кивнула головою у бік звіра. — Звірюка, яку чомусь дуже недооцінюють, — зубощир-скрадайло. Слухняний — загалом. А що вже кмітливий!.. І дужчий за бика. Мало того, якщо він твій, ти не думаєш, чим його прогодувати. Звірина сама про себе подбає. От тільки ніяк не можу привчити його, щоб він їв лише здихлятину, — її очі застрибали — то так вона сміялася. — Не можу допустити, щоб він пожирав моїх клієнтів. Шкідливо для справи!
Повернувшись на поляну, зубощир-скрадайло присів між голоблями балагули і накинувся на рештки мертвого тілдера. Роздебендя загнуздала його, оперезавши посередині попругою, і пристібнула ремені.
Живчик із прутом у руці стояв осторонь і спостерігав за її діями.
— Ви вже їдете? — запитав він, побачивши, як вона складає під задню стінку балагули оцупки та чайне причандалля. — Я думав...
— Я просто чекала на Карга, поки той наїсться та нап’ється, — пояснила роздебендя, вмощуючись на передку. Вона взяла в руки віжки. — Та й боюся я… Мені ще стільки їхати, стількох іще лікувати.
— А як же я? — спитав Живчик.
— Я завжди їжджу сама, — твердо сказала роздебендя. Вона смикнула за віжки, і балагула покотила геть.
Торохкотіли колеса, погойдувався з боку на бік ліхтар, а Живчик стояв і проводжав їх поглядом. Поки світло від ліхтаря ще не зникло зовсім, хлопець поставив посередині серця свій прутик. Підтримуючи його, він відчув, як затремтіли його пальці. Живчик заплющився і тихо прошепотів:
— Веди мене, серце, куди заманеться.
І пустив палець. Розплющив очі. Прут стояв далі. Він спробував ще раз. Знову притримав прут пальцем.
— Веди мене, серце.
Забрав палець. Прут уперто не хотів падати.
— Агов! — гукнув Живчик. — Він не хоче падати.
Із-за бічної стінки балагули визирнула фізіономія роздебенді, світло ліхтаря ковзнуло по її окоріжках.
— Чому він не хоче падати? — знову гукнув Живчик.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У нетрях Темнолісу» автора Пол Стюарт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу“ на сторінці 73. Приємного читання.
TextBook