Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Вона відчепила з-під низу балагули ще два короткі оцупки. Як і решта все, вони так зливалися з довкіллям, що Живчик їх навіть не помітив. Роздебендя плюхнула на один з них.

— А втім, досить про себе, — сказала вона. — Я б могла без кінця роздебендювати про своє життя в Темнолісі, про те, яка я переїжджа сваха, про те, як ніде надовго не затримуюсь, про те, як я готую своє зілля та припарки, як допомагаю скрізь, хоч би де була… Як тобі мій чай?

Живчик, приготувавшись до найгіршого, сьорбнув.

— Він… чудовий, — із подивом озвався хлопець.

— Шкірки дубових яблук, — пояснила роздебендя. — Корисні для нігтів, помічні для серця, незамінні для… — вона закашлялась, і окоріжки заколихалися туди-сюди. — Ці шкірки дозволяють підтримувати форму, якщо ти, звісно, розумієш, що я маю на увазі. А як додати до них іще й меду — як-от зараз — то кращих ліків проти запаморочення годі й бажати, — вона нагнулася до Живчика і стишила голос. — Я, звичайно, не вихваляюся, — мовила вона, — але ніхто не розуміється краще за мене на тому, що живе і росте в лісі.

Живчик промовчав. Йому пригадався блукай-бурмило.

— Я знаюся на їхніх властивостях, — додала вона і зітхнула. — Тамую ними свої болі, — вона сьорбнула чаю. Її окоріжки вигнулися дугою. Одна з них зирила на прут, покладений поперек накресленого серця. — Ось візьмімо, наприклад, оце. Що воно таке, по-твоєму?

— Прут?

— Це — чар-серце, — пояснила роздебендя. — Воно показує мені, якою стежкою йти, — і вона скинула очима на ліс. — Ми ще маємо трохи часу. Якщо ти не проти, я покажу тобі дещо.

Вона поставила прут насеред серця, притиснувши його згори пальцем. Потім заплющила очі, прошепотіла: «Веди мене, серце, куди заманеться» — і прибрала палець. Прут упав.

— Але ж він упав достоту в те саме місце, де лежав раніше, — зауважив Живчик.

— Ще б пак, — відповіла роздебендя, — саме ця дорога і приведе мене до моєї долі.

Живчик рвучко звівся і схопив прут.

— Можна я й собі спробую? — попросив він збуджено. Роздебендя заперечно похитала головою, її очі сумно погойдувались.

— Ти мусиш знайти свій власний прут.

Не кажучи ні слова, Живчик метнувся до дерев. Перше виявилося для нього зависоким, друге мало загрубий стовбур. Третє було годяще. Хлопець видерся на нього, відламав гілку, обшморгав її, облупив кору, так щоб гілка прибрала належного вигляду, і зіскочив на землю.

— А-а-а! — закричав Живчик, у якого раптом, спливаючи слиною, вчепився якийсь лютий чорний звір, повалив його і міцно притис до землі. Світло від лампи окреслило його масивні плечі. Очі палали жовтим вогнем. Тварюка роззявила пащеку і… несамовито заверещала від болю.

— Каргу! — гримнула роздебендя і вдруге огріла звірину палицею просто по носі. — Скільки разів тобі казати! Тільки стерво! Бери свій харч і зараз же до балагули. Швидше! Ти вже й так затримуєш!

Звірина неохоче відпустила Живчикові плечі. Повернувшись до нього спиною, вона вп’ялася зубами в тілдерову тушу, що лежала тут-таки під деревом, і слухняно поволокла її на галявину.

Роздебендя допомогла Живчикові зіп’ястися на ноги.