— Я б запросила тебе всередину… — мовила вона, відірвавшись від посудини. — Тільки тут… — помахом руки вона обвела гармидер у балагулі.
Чого там тільки не було: і позакручувані слоїки, і пляшки з якоюсь бурштиновою рідиною, де плавали нутрощі дрібної звірини, і пуделка та кошики, повні всілякого насіння та листя, лантухи, натоптані горіхами, які розсипалися по долівці. А ще — пінцети, скальпелі, уламки кришталю, терези, сувої паперу та згортки кори. З гаків звисали в’язки засушених трав та квітів, а також ціла низка засушених личинок, були навіть трупи деяких тварин: деревних щурів, дубових мишей, пискунів — це все легенько погойдувалось у балагулі роздебенді, поки та поралася коло чаю.
Живчик терпляче чекав. Зійшов місяць — і притьмом сховався за чорними хмарами. Світло від ліхтаря пояскравішало. Біля дерев’яного оцупка Живчик побачив надряпане на землі зображення серця. Поперек нього лежав прут.
— Ось, мій любий, — почувся голос роздебенді, і вона вийшла з димучою квартою в кожній руці та затиснутою під пахвою бляшанкою. Це все вона поставила на оцупок, мов на стіл.
— Пригощайся зерновими сухариками, — припрохувала вона. — Зараз тільки притягну, на що сісти.
Вона відчепила з-під низу балагули ще два короткі оцупки. Як і решта все, вони так зливалися з довкіллям, що Живчик їх навіть не помітив. Роздебендя плюхнула на один з них.
— А втім, досить про себе, — сказала вона. — Я б могла без кінця роздебендювати про своє життя в Темнолісі, про те, яка я переїжджа сваха, про те, як ніде надовго не затримуюсь, про те, як я готую своє зілля та припарки, як допомагаю скрізь, хоч би де була… Як тобі мій чай?
Живчик, приготувавшись до найгіршого, сьорбнув.
— Він… чудовий, — із подивом озвався хлопець.
— Шкірки дубових яблук, — пояснила роздебендя. — Корисні для нігтів, помічні для серця, незамінні для… — вона закашлялась, і окоріжки заколихалися туди-сюди. — Ці шкірки дозволяють підтримувати форму, якщо ти, звісно, розумієш, що я маю на увазі. А як додати до них іще й меду — як-от зараз — то кращих ліків проти запаморочення годі й бажати, — вона нагнулася до Живчика і стишила голос. — Я, звичайно, не вихваляюся, — мовила вона, — але ніхто не розуміється краще за мене на тому, що живе і росте в лісі.
Живчик промовчав. Йому пригадався блукай-бурмило.
— Я знаюся на їхніх властивостях, — додала вона і зітхнула. — Тамую ними свої болі, — вона сьорбнула чаю. Її окоріжки вигнулися дугою. Одна з них зирила на прут, покладений поперек накресленого серця. — Ось візьмімо, наприклад, оце. Що воно таке, по-твоєму?
— Прут?
— Це — чар-серце, — пояснила роздебендя. — Воно показує мені, якою стежкою йти, — і вона скинула очима на ліс. — Ми ще маємо трохи часу. Якщо ти не проти, я покажу тобі дещо.
Вона поставила прут насеред серця, притиснувши його згори пальцем. Потім заплющила очі, прошепотіла: «Веди мене, серце, куди заманеться» — і прибрала палець. Прут упав.
— Але ж він упав достоту в те саме місце, де лежав раніше, — зауважив Живчик.
— Ще б пак, — відповіла роздебендя, — саме ця дорога і приведе мене до моєї долі.
Живчик рвучко звівся і схопив прут.
— Можна я й собі спробую? — попросив він збуджено. Роздебендя заперечно похитала головою, її очі сумно погойдувались.
— Ти мусиш знайти свій власний прут.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У нетрях Темнолісу» автора Пол Стюарт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу“ на сторінці 72. Приємного читання.
TextBook