— Заблукав? Дурниці… плям… Адже ти тут! — засміялася вона.
Живчик нервово ковтнув клубок у горлі. Звів голову.
— Отак воно краще… плям… Гаразд, а чого ж ти не розповіси мені про це все, любесенький? Роздебенді дуже гарні… плям… слухачі, — і вона хляпнула своїми величезними, мов у кажана, вухами.
Жовте надвечірнє світло наскрізь просвічувало їхню рожеву тканину, і Живчикові було видно навіть тоненьке мереживо судин усередині. Світло висявало на масній фізіономії лісової істоти, ясніло на її окоріжках. Ріжки ці — довгі, товсті, гнучкі — то втягувалися, то випускались, і на кінчику кожна закінчувалася зеленою кулькою. Ці кульки і вразили Живчика найбільше. Холодок у животі ще не зник, але й відвести погляду Живчикові також було несила.
— Ну? — витріщилася на нього роздебендя.
— Я… — почав був Живчик.
Плям!
Живчик жахнувся. Щоразу, коли довгий жовтий язик висовувався, щоб облизати і зволожити то те, то те некліпне зелене око, хлопцеві випадало з голови, що він хотів сказати. Окоріжки поп’ялися до Живчика. Очі-кульки ушнипилися в його обличчя водночас із двох боків.
— Що тобі не завадило б, любчику, — озвалася нарешті роздебендя, — то це гарненька чашка чаю… плям… із дубових яблучок. Поки ми чекаємо.
Усю дорогу вони йшли пліч-о-пліч у жовтожарому призахідному світлі, — роздебендя без угаву торохтіла. Вона говорила, говорила і говорила. Зачарований звуками її жвавого, плинного голосу, Живчик більше не помічав ані її вух, ані її очей, ба навіть довгого язика, яким вона весь час плямкала.
— Я ніде ні з ким не годна ужитися, розумієш? — пояснювала вона.
Живчик розумів її дуже добре.
— Так, цілі покоління роздебендь тільки те й робили, що заготовляли всіляку садовину та городину, — провадила вона. — Вирощували їжу і продавали її на лісових торговицях. І ось маєш, така халепа… — вона замовкла. — Я кажу собі, Дебендюсю, кажу, ти просто створена для мотики та торгівлі. І нікуди ти від цього не дінешся.
Вони вийшли на галявину, залиту вишневим сяйвом вечірнього сонця. Під світлом заблищало щось кругле і металеве. Живчик поглянув скоса туди, де панували сутінки. Під спущеними донизу вітами плакучниці стояла невеличка крита балагула. Роздебендя повагом рушила до нього. Живчик бачив, як вона зняла з гака ліхтаря і почепила на гілку, де він тепер висів, легенько погойдуючись.
— Киньмо трохи світла на нашу справу, — хихикнула вона, і заходилася виштовхувати балагулу зі сховку.
Живчик оглянув її візок. На якусь мить здалося, ніби балагула зникла. Хлопець труснув головою. Балагула з’явилася знову.
— Дотепно, га? — озвалася роздебендя. — Я згаяла купу часу, добираючи фарб.
Живчик кивнув головою. Від коліс до дерев’яного каркасу та до шкіри якоїсь тварини, нап’ятої на обручі, аби захистити балагулу від дощу, кожен клаптик візочка був обмальований всіма можливими і неможливими відтінками зеленої та брунатної барв. Для лісу то було просто ідеальне маскування. Живчикові очі спинилися на написові з боку балагули: кумедно закарлючені літери, схожі на покручені листки.
— Так, це я, — сказала роздебендя, облизуючи свої очі. — Там написано «Роздебендя Пасталака. Аптекарка і мудра порадниця». Ну що ж, шукаймо чаю?
Вона скоренько збігла дерев’яними східцями і зникла у балагулі. Живчик бачив знадвору, як усередині вона ставила на вогонь чайник, як сипала в нього якісь оранжеві пластівці.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У нетрях Темнолісу» автора Пол Стюарт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу“ на сторінці 71. Приємного читання.
TextBook