Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Той удар, який пробив тверду, мов камінь, шкаралупу, виявився фатальним і для леза ножа. Живчик стискав у руці саму колодку.

— Мій іменний ніж, — зойкнув Живчик, ледве стримуючи сльози. — Він зламався!

Відкинувши непотрібний шматок кістки, Живчик уперся в задню стінку кокона і став щосили гамселити по шкаралупі.

— Ламайся, бодай би грім тебе побив! — кричав він. — Ну ж бо, ламайся!

Гнилесмок захилитався на льоту. Еге, що ж там таке коїться? Оце сніданочок так сніданочок! Ану лиш дозволь, я трішечки тебе поправлю. Отак. Тепер краще. Чи, може, ти хочеш, щоб тебе впустили додолу?

Живчик гупнув по шкаралупі дужче. У відповідь почувся хрускіт, униз полетіли відбиті уламки. Аж ось усю стінку кокона перетнули дві широкі тріщини і крізь шпари між їхніми краями заструміло тепле ранкове сяйво.

— А-а-ай! — залементував Живчик. — Я падаю!

Кокон скособочився, і гнилесмок аж заверещав із люті. Він почав падати вниз. Та замовкни, хай тобі морока! Несамовито б’ючи натомленими крильми, гнилесмок таки вийшов із піке. Е, щось тут не так. Тепер уже жодних сумнівів. У що ти граєшся, мій вередливий сніданочку? Ти мав би вже бути мертвий. Та будь певний, я тебе не відпущу.

Живчик ударив знову, над його головою з’явилася тріщина і гадюкою поповзла по стінці. Ударив ще раз — тріщина була вже під ним. Живчик спустив очі додолу. Між ногами звивалася зазублена лінія світла. Жовч та блювотиння вихлюпувалися назовні.

Хай там що, а гнилесмок цього разу піймає облизня. Кокон розвалювався. Його здобич ні за що не зогниє.

Не зводячи з тріщини нажаханого погляду, Живчик спостерігав, як ширшає під ногами зелена пляма. Він уже більше не гримав по кокону. Падіння з такої висоти було б надто небезпечним. Ще ніколи досі він не потребував допомоги так, як зараз.

— Помагай-бідо! — закричав він. — Де ти?

Гнилесмок захрипів. Ну не бісова здобич! А бодай тобі! Він вибивався з сил, спускаючись дедалі нижче. Тварюка стрельнула своїми мідяно-жовтими очима на дерева, де теліпалися запаси провізії. Так близько і так далеко.

Зелена пляма під Живчиком стала брунатною. Хлопець приглянувся уважніше. Ліс рідшав, подекуди виднів сушняк. Довгі вибілені скелети дерев витикалися з блискучого ґрунту. Деякі дерева ще стояли, простягши догори своє мертве гілля, ніби хапаючись за повітря кощавими пальцями.

Несподівано коконом струснув сильний удар. Він нахопився на вершечок однієї з мертвих гілок. Живчика кинуло назад. Він ударився головою об шкаралупу. Тріщина розійшлася, і кокон, іще з Живчиком усередині, загув донизу.

Униз, униз, униз. Живчикові стисло у животі. Серце підступило до горла. Він заплющив очі, глибоко вдихнув повітря і обхопив плечі руками, наготувавшись до удару.

Шубовсть!

Він упав на щось м’яке, і те, на що він упав, починало вже просочуватися крізь тріщини у шкаралупі. На вигляд воно було схоже на рідкий пористий шоколад. Живчик вмочив палець у коричневу рідоту і підніс до носа. То була багнюка. Густа торф’яниста багнюка. Він упав посеред цього багнистого болота.

Заточуючись, Живчик підвівся, просунув пальці в найбільшу шпарину і, вхопившись за її край, щосили шарпонув на себе. Багнюка вже сягала йому по кісточки. Спочатку нічого не змінилося. Навіть тепер просяклі стінки кокона були надзвичайно тверді. Тим часом багнюка вже сягала Живчикові по коліна.

— Ну давай же! — примовляв він.