Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

З пронизливим тріумфальним криком тварюка пазуристими лапами вхопила свіжовиготовлену капсулу, одним помахом накрильного кігтя перетяла шовковисту линву і шугонула в ніч. Лопотіли проти фіалкового неба її велетенські крила, а під ними туди-сюди погойдувався смертодайний кокон.

Живчик плив на плоті шафіровим морем. Хвилі колисали його тіло, а сонце — тепле, жовте — ковзало по його обличчю. Раптом вервечка чорних хмар заступила світло. Море ставало дедалі неспокійніше.

Живчик різко розплющив очі. Ошелешено озирнувся. Його обступала суцільна смоляна темрява. Хлопець лежав далі без руху і не міг зрозуміти, що діється. Його очі ніяк не хотіли звикати до цієї хисткої темряви. Ніде ані іскорки світла. Ніде ані промінчика. Жах блискавкою прошив йому мозок і пронизав спину.

— Що ж воно таке? — закричав він. — Де вихід?

Насилу звівшись навкарачки, Живчик тремтячими пальцями обмацував оболонку навколо себе. Вона була тверда. Коли хлопець гамселив по оболонці, та лише байдуже бумкала, нечутлива до ударів кулаків.

— Випустіть мене звідси! — заволав Живчик. — Ви-пу-стіть!

Гнилесмок хрипко скрикнув і похилився набік, коли несподіваний поштовх усередині кокона вибив його з рівноваги. Він зробив потужний помах крильми і ще міцніше стис його кігтями.

Потвора звикла до того, що жертви намагалися вивільнитись. Невдовзі ці люті поштовхи та удари зійдуть нанівець. Так було завжди.

Живчик почав задихатися. Ядучий піт заливав очі. Гострий дух жовчі щільно огортав зусібіч, мов друга шкіра. Він закашлявся. Темрява, здавалося, кружляла. Хлопець заплющив очі, і йому занудило. Живчикові почало ввижатися, як блукай-бурмило дає йому чогось смачного; той самий блукай-бурмило, з яким його розлучили страхітливі чав-чави. Хлопець знову роззявив рота і здригнувся всім тілом. «Ву-е-а-а-а!» Усе, що було в його шлунку ще мить тому, вихлюпнулося на ввігнуті стінки кокона і розтеклося під ногами у Живчика.

Гнилесмок знову поправив кокон, що вислизав із кігтів. По далекому обрію вже розливалися легкі світанкові барви. Незабаром ми повернемося. Незабаром будемо вдома, малюче. І тоді ти посядеш своє місце разом з іншими у шерезі на вершечку дерева.

Душно. Нудотно. Від ядучої темряви сльозилися очі. Від нестачі повітря стугоніло в голові. Живчик зняв із пояса свого іменного ножа і міцно взявся за колодку. Ставши навколішки, вперся у стінку перед собою і став несамовито її штрикати. Та ніж тільки ковзав по поверхні. Живчик урвав роботу і витер спітнілу долоню об штани.

Досі ніж справно служив йому вірою та правдою — і проти летючого хробака, і проти смоляної лози, — та чи буде цього разу сталеве лезо досить міцним, аби пробити тверду оболонку? Живчик знову вдарив вістрям по стіні. Ні, не може ніж його підвести. Ударив ще раз. Потім ще. Ніж просто мусить йому допомогти.

Незважаючи на удари та поштовхи всередині капсули, гнилесмок летів до свого висотного сховища. Він уже бачив обриси інших коконів, що вимальовувалися проти світла, звисаючи із змертвілих, схожих на висохлі кістяки, дерев. Поборюкайся, попручайся, міху з вечерею. Чим упертіший опір, тим юшечка смачніша. І пітьму розітнув хрипкий переможний вереск гнилесмока. Незабаром ти втихомиришся, як і решта.

А тоді, коли б Живчик утихомирився, настала б черга отої смердючої жовчі, якою гнилесмок цвіркнув усередину кокона. Вона б перетравила тіло, обертаючи м’ясо та кістки у в’язку бовтанку. Через тиждень, а в теплу погоду і за п’ять днів, гнилесмок зазубнями, які півколом обсідали тверду кістку на кінчику його сисальця, просвердлив би вершечок кокона, запхав у дірку своє сисальце і до останньої краплі висмоктав густе смердюче місиво.

— Ламайся! Ламайся! Ламайся! — цідив Живчик крізь зціплені зуби, знову і знову гатячи ножем по стінці. І ось коли він уже ладен був здатися, кокон нарешті озвався гучним тріском — оболонка піддалася! Уламок шкаралупи завбільшки як тарілка випав у темряву.

— Нарешті! — закричав Живчик.

Вітер, свіжий вітер удерся в отвір! Живчик, що вже душився, споживши майже весь кисень, припав обличчям до дірки і глибоко вдихнув повітря. Вдих — видих, вдих — видих. У голові почало прояснюватись.

Йому подобався цей смак повітря. То був смак життя.

Живчик уп’яв очі в далину перед собою. Ген попереду в рожеве небо впиналися чорні шпичаки мертвих сосон. На вершечку одного дерева висіли гроном якісь схожі на велетенські яйця предмети: запечатані кокони помагай-біди.

— Треба розширити дірку, — мовив Живчик, замахуючись ножем. — І зробити це швидше, — він із силою увігнав лезо у стінку. Ніж ударився з якимсь дивним стуком. — Що за… — Живчик поглянув на лезо, і йому стало зле.