Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Тварина була справді величезна, щонайменше вдвічі більша за Живчика зростом, а статурою нагадувала велетенську піраміду. Ноги у бурмила були товсті, наче дерева, а лапи такі довжелезні, що кісточками діставали землі. Кожен із чотирьох пазурів на лапах тварини був завбільшки як Живчикове передпліччя, не менші були й ікла, які стриміли з випнутої наперед спідньої щелепи. І тільки його вуха — тонесенькі, схожі на легенькі крильця, — без упину лопотіли і зовсім не видавалися витесаними з каменю.

Блукай-бурмило втупив у Живчика свої сумні очі.

— Ве-е-е? — знову проревів він.

Щось бурмилові боліло, це було ясно як день. Попри свої розміри, він виглядав навдивовижу вразливим. Живчик здогадувався, що звір, мабуть, потребує його допомоги. Він ступив крок уперед. Блукай-бурмило зробив те саме. Живчик усміхнувся.

— Що скоїлося? — запитав хлопець.

Блукай-бурмило широко роззявив пащу і незграбно тицьнув усередину своїм лаписьком.

— Уе-е-е!

У Живчика пересохло в горлі.

— Дай-но я погляну, — попрохав він.

Блукай-бурмило приступив ближче. Він пересувався, ставлячи на землю обидві передні лапи, і викидаючи вперед задні. Коли він наблизився, Живчик із подивом побачив, що в його шерсті росте сіро-зелений мох. Ось чому блукай-бурмили були зеленого кольору.

— Ве! — проревів бурмило, зупинившись перед хлопцем. Він роззявив свою пащеку, і Живчикові в носа ударив гарячий струмінь смердючого повітря. Він поморщився і відвернувся. — Ве! — нетерпляче проревів блукай-бурмило.

Живчик спробував заглянути йому в пащу.

— Я, — пояснив він, — не дістану так високо. Навіть якщо зведуся навшпиньки. Тобі доведеться лягти, — сказав він і показав на землю.

Блукай-бурмило кивнув своєю велетенською головою і ліг біля Живчикових ніг. Поглянувши згори вниз на великі, сповнені жалю очі, Живчик несподівано добачив у їхній темно-зеленій глибині мерехтіння. То був страх.

— Роззяв ширше, — сказав він лагідно і роззявив свого рота, щоб показати, чого він хоче. Блукай-бурмило підкорився. Перед Живчиком розверзлася схожа на печеру звірова пащека з частоколом страшних зубів, а трохи далі зяяв тунель горлянки. Відтак у глибині пащеки він побачив те, чого шукав: зуб, який уже так зогнив, що з жовтого зробився чорним.

— Небо всемогутнє! — вигукнув Живчик. — І не дивно, що воно тобі болить.

— Ве, ве, ве-е-е! — застогнав блукай-бурмило і кілька разів шарпонув його за руку, відводячи її від своєї пащі.

— Ти хочеш, щоб я його видер? — запитав Живчик. Блукай-бурмило кивнув, і з кутиків його очей скотилися дві величезні сльозини.

— Не бійся, — прошепотів Живчик, — я постараюся, щоб не боліло.

Він став навколішки, закасав рукави і ближче заглянув усередину пащі. Зуб, хоч і маленький проти двох велетенських іклів, легко можна було порівняти з невеличкою гірчичницею. Ясна навколо зуба були такі червоні й набряклі, що здавалось, ось-ось луснуть. Живчик обережно заліз у пащу і взявся за гнилий зуб.