Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Звідкись іздалеку долинав гук у відповідь: крізь неосяжні простори Темнолісу подавав свій тужний голос інший блукай-бурмило. Можливо, якоїсь днини вони і здибаються. А може, й ні. Їхні пісні сповнені смутку. То був смуток, зрозумілий Живчикові.

— Чуєш, блукай-бурмиле? — звернувся він до свого супутника одного задушливого вечора.

— Ве? — відповів блукай-бурмило, і Живчик відчув на своєму плечі велетенську лапу тварини, дужу, проте лагідну.

— Чому ми ніколи не зутрічаємо тих блукай-бурмил, з якими ти перегукуєшся ночами? — запитав Живчик.

Блукай-бурмило знизав плечима. Не зустрічаємо, та й край. Він звівся на задні лапи і зірвав із дерева зелений зірчастий плід. Потицяв у нього лапою, нюхнув — і загарчав.

— Негодящий? — поцікавився Живчик.

Блукай-бурмило ствердно похитав головою, розпанахав його надвоє пазуром і кинув на землю. Живчик роззирнувся.

— А це? — спитав хлопець і показав на невеличкі круглі жовті плоди у себе над головою.

Блукай-бурмило сягнув угору і зірвав цілу їхню в’язку. Без угаву їх обнюхуючи, він крутив і крутив ці плоди у своїх величезних лаписьках. Потім відокремив один із плодів, розтяв шкірку пазуром і знову обнюхав. Зрештою він злизав кінчиком довгого чорного язика крапельку сиропу і прицмокнув.

— Ве-ве, — нарешті озвався він і вручив хлопцеві всю в’язку.

— Овва! — прицмокнув уже Живчик. Як йому пощастило з блукай-бурмилом, який міг показати йому, що можна і чого не можна їсти. Він тицьнув пальцем у себе, потім у блукай-бурмила.

— Друзі, — сказав він.

Блукай-бурмило показав лапою на себе, потім на Живчика.

— Ве, — сказав він.

Живчик усміхнувся. У високому небі сідало сонце, і світло в лісі з цитриново-жовтого перетворювалось на густе золоте сяйво, яке сочилося крізь листя, наче нагрітий сироп.

Живчик позіхнув.

— Я втомився, — поскаржився він.

— Ве? — запитав блукай-бурмило.

Живчик склав дві долоні докупи і підклав їх подушечкою під щоку.

— Спати, — пояснив він. Блукай-бурмило кивнув головою.