Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— На щастя? — запитав Живчик.

Блукай-бурмило кивнув головою. І коли Живчик почепив його на шнурівку з талісманами, яку дала йому Спелда, він знову кивнув, тепер уже задоволений.

Живчик усміхнувся.

— Тобі вже краще? — запитав він.

Блукай-бурмило ствердно кивнув. Потім торкнувся своїх грудей і простяг лапу Живчикові.

— Чи є щось таке, чим ти міг би мені віддячити? — здогадався Живчик. — Дурниці! Я помираю з голоду, — поскаржився він. — Їсти, їсти, — і він погладив себе по животі.

Блукай-бурмило спантеличився.

— Ве, — прогарчав він і вигнув лапу широкою дугою.

— Але я не знаю, яка їжа безпечна, — пояснив Живчик. — Добре? Погане? — питав він, показуючи на різні плоди.

Блукай-бурмило жестом поманив його за собою і підвів до високого дерева у формі дзвона, з блідо-зеленим листям та яскраво-червоними плодами, такими стиглими, що аж сочилися. Живчик пожадливо облизнувся. Блукай-бурмило підвівся, зірвав один плід і дав його Живчикові.

— Ве, — прогарчав він заохочувально і погладив себе по животу… їж, мовляв, це годящий плід.

Живчик узяв його і відкусив. Плід був не просто годящий. Ба, він був смачнючий! Солодкий, м’ясистий і відгонив лісовим імбиром. Ум’явши його, Живчик повернувся до блукай-бурмила і знову погладив свій живіт.

— Ще, — попросив він.

— Ве, — прогарчав блукай-бурмило.

То була кумедна парочка — волохатий здоровило та худий хлопчина — і Живчик принагідно запитував себе, чому цей блукай-бурмило не йде від нього. Зрештою, він такий великий та дужий і так добре знається на таємницях Темнолісу, що Живчикове товариство йому ні до чого. Мабуть, він теж почувався самотнім. А може, то була вдячність за те, що Живчик видер йому хворого зуба. Або ж хлопець просто припав до душі блукай-бурмилові. Живчик сподівався, що так воно й було. Йому, безперечно, сподобався блукай-бурмило, сподобався, як не подобався ще ніхто з усіх, кого він знав. Більше, ніж Жмутобород. Більше, ніж Хрящ. Навіть більше, ніж Селюкмугирко, коли вони ще товаришували. Яким же далеким видавалося йому зараз життя серед лісових тролів!

Живчик подумав, що, можливо, кузен Дерилико вже послав звістку, що хлопець не з’явився до нього. Що тепер мають думати батьки? Він наперед знав сердите Тунтумове пояснення, чув, як батько каже: «Живчик збочив зі стежки. Я жодної хвилини не сумнівався, що колись він викине такого коника. Він ніколи не був лісовим тролем. Мати була занадто до нього ласкава».

Живчик зітхнув. Бідолашна Спелда! Він виразно бачив її обличчя, мокре від сліз. «Я ж казала, — ридала вона, — я ж наказувала йому триматися стежки! Ми любили його як власного сина».

Та насправді Живчик не був їхнім сином. Він не був ані тролем, ані живолупом, і, поза всяким сумнівом, не був мешканцем липких чарунок у колонії бражних гоблінів.

Можливо, він був звідси, з нескінченного Темнолісу, і мав би кимось доводитись оцьому самітному, старому блукай-бурмилові, чия доля — никати в пошуках їжі, спати у зручній та безпечній потаємній криївці, відомій тільки блукай-бурмилам. Вічно в мандрах, ніколи не затримуватись довго на одному місці і не визнавати ніяких стежок.

Інколи, коли над соснами надтвердої породи нависав місяць, блукай-бурмило зупинявся і гучно нюшив, лопочучи вухами і примружуючи очі. Потім він набирав повні груди повітря, і нічне небо тривожив переливчастий гук самітника.