Розділ 4 ВІТРОГОНКА

— Нехай. Все одно я рада, що ти народилася в Болінброку. Це робить нас мовби землячками, еге ж? Я тішуся, бо тепер, коли звірятиму тобі свої таємниці, не почуватимуся так, наче все розповідаю чужинці. А мені доведеться їх тобі звіряти. Я не вмію берегти таємниці — і старатися годі. Це найгірша з моїх вад — і ще нерішучість, як я вже казала. Ви не повірите, та сьогодні зо півгодини я не могла вибрати, в якому капелюшку йти сюди — сюди, на цвинтар! Спершу хотіла в коричневому з пером, та коли наділа його — подумала, що цей рожевий пасуватиме краще. А приколола його, — і тоді коричневий мені сподобався більше. І врешті-решт я поклала їх обидва на ліжко, заплющила очі й штрикнула шпилькою навмання. Влучила в рожевий, то й пішла в ньому. Він мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мою зовнішність?

На цю наївну, проте цілком серйозну вимогу Прісцилла знов розсміялася. Енн, утім, поривчасто стиснувши руку Філіппи, відповіла:

— Ще вранці ми подумали, що ти — одна з найгарніших дівчат в усьому Редмонді.

Вигнуті вуста Філіппи розквітли чарівливою нерівною усмішкою, що відкрила дрібні білосніжні зуби.

— Я теж так подумала, — пролунала ще одна дивовижна заява, — та все ж хотіла, щоб хтось мене в цьому підтримав. Бо сама я не маю певності навіть щодо власної вроди. Вирішу, бува, що я гарна, аж тут-таки й почну картатися, що насправді все зовсім не так. Та ще в мене є жахлива стара двоюрідна бабуся, котра завжди так тяжко зітхає й каже: «Яке ж гарненьке було дитя. Дивно, як то змінюються діти, коли виростають». Я страшенно люблю своїх тітоньок, але терпіти не можу двоюрідних бабусь. Тому ви, будь ласка, кажіть мені частіше, що я гарна. Це завжди така радість для мене. А я вам, коли схочете, віддячу — я можу це зробити з абсолютно чистим сумлінням.

— Дякую, — засміялася Енн, — та ми із Прісциллою і так певні своєї вроди, і тому ще якихось підтверджень нам не треба. Тож не переймайся.

— Ти смієшся, бо думаєш, що я огидно марнославна, та запевняю тебе — це не так. У мені немає ані краплі марнославства. І я не шкодую компліментів іншим дівчатам, коли вони на те заслуговують. Як добре, що ми з вами познайомились. Я приїхала в суботу, і вже ледь не вмерла, так за домом скучила. Правда ж, це страшне відчуття? Бути в Болінброку славетною особою, а тут стати просто ніким! Часом я так тужила. А де ви живете?

— На Сент-Джон, тридцять вісім.

— О, як чудово! Бо я — одразу за рогом, на Воллес-стріт. Хоча в мене кепський пансіон. Там нудно й похмуро, і вікна в моїй кімнаті виходять на такий бридкий задній двір. Найпаскудніше місце у світі! А щодо котів — ну, хай і не всі кінгспортські коти збираються там увечері, але щонайменше половина з них напевне. Я люблю котів, які тихенько сплять на килимках перед затишними камінами з веселим полум’ям, але коти опівночі на задніх дворах — це геть інші тварини. Я ридала всю першу ніч тут, і те саме робили вони. Якби ви бачили мій ніс уранці! Я тоді так шкодувала, що поїхала з дому.

— І як то ти наважилася їхати в Редмонд, така нерішуча? — весело поцікавилася Прісцилла.

— Господь з тобою, люба, я й не наважувалася. Це тато захотів відправити мене сюди. Так затявся — хтозна-чого. Бо ж уявити лишень — я здобуваю ступінь бакалавра, сміх та й годі. Хоча мені це буде неважко. Розуму в мене тьма.

— О! — непевним тоном відказала Прісцилла.

— Так. Але яка ж то тяжка праця — думати. А бакалаври ж усі, певне, люди вчені, гідні, розумні й мудрі. Ні, я сама не хотіла їхати в Редмонд. Зробила це тільки через тата. Він у мене таке чудо. А якби я лишилася вдома, то все одно довелося б вийти заміж. Мама на цьому дуже наполягала. Вона страшенно рішуча. Але я й думати не хотіла про заміжжя принаймні в найближчі кілька років. Бо спершу варто як слід повеселитися. І хай як смішно уявити мене бакалавром, думка про те, що я можу бути поважною заміжньою дамою, видається справдешнім безглуздям. Мені ж усього вісімнадцять. То я й подумала собі, що ліпше поїхати до Редмонду, аніж іти під вінець. Та ще як мені було обирати, за кого виходити?

— Від женихів спасу не мала? — засміялася Енн.

— Отож. Я страшенно подобаюся хлопцям, правда-правда. Та обирати однаково довелося б із двох. Решта були або надто молоді, або надто бідні. А я, бачте, мушу вийти за багатія.

— Чому?

— Люба, та невже ж можливо уявити мене за бідняком? Я не вмію робити зовсім нічого корисного, а грошей витрачаю достолиха. О, ні-ні, мій чоловік повинен мати їх цілу тьму. Тож і коло женихів звузилося до двох. Але із двох мені обрати не легше, аніж із двох сотень, бо я чудово знаю, що за кого б не вийшла — усе життя шкодуватиму, що не обрала іншого.

— І ти жодного з них… не кохала? — ледь завагалася Енн. Нелегко було їй говорити з незнайомою людиною про величну таємницю, котра назавжди змінює життя.

— Господи, звісно, ні. Хіба я можу кохати? Я й не здатна на таке. Та я й не хотіла б закохатися. Кохання перетворює тебе на рабу — так я вважаю. Дає чоловікові страшенну владу й можливість тебе скривдити. Мене це лякає. Ні-ні, Алек та Алонзо — чудові хлопці, і обидва так мені подобаються, що геть ніяк і вирішити, кого із двох я люблю більше. У цьому й лихо. Алек, звісно, вродливіший — а я просто не можу вийти за негарного чоловіка. І вдача у нього славна, і такі милі чорні кучері. Та він аж надто бездоганний, а я не певна, чи потрібен мені бездоганний чоловік — такий, у якім і жодної вади не знайдеш.

— То чом би не вийти за Алонзо? — серйозно запитала Прісцилла.