Розділ 41 КОХАННЯ ПІДНОСИТЬ КЕЛИХ ЧАСУ

— У тебе є нездійснені мрії? — запитав Гілберт.

Щось у його тоні — щось нечутне від того гіркого надвечір’я у саду в Домі Патті — змусило серце Енн закалатати швидше. Та відповіла вона легко й невимушено:

— Звісно. У кожного вони є. Це було б дуже зле — якби всі наші мрії здійснилися. Не мати мрій — це однаково, що померти. Як солодко пахнуть айстри й папороть під цим надвечірнім сонцем! Якби ж можна було бачити запахи так само, як нюхати. Я певна, що вони були б дуже гарні.

Проте Гілберт не дозволив збити себе з пантелику.

— У мене є мрія, — поволі заговорив він. — Вона постійно зі мною, хай як часто мені здається, що їй не судилося здійснитися. Я мрію про власний дім, де буде камін, кіт, собака, кроки друзів… і ти.

Енн хотіла відповісти, та не знайшла слів. Щастя налетіло на неї, мов хвиля. Воно майже злякало її.

— Енн, два роки тому я поставив тобі запитання. Якби я знову поставив його нині, ти дала б мені іншу відповідь?

Енн усе ще не могла заговорити. Та вона підвела на нього очі, що сяяли захватом усіх незліченних поколінь закоханих, і їхні погляди зустрілися. Йому не потрібно було жодних слів.

Вони лишалися в старому саду, доки в нього не прокралися сутінки — теплі й ніжні, такі, як, певно, мали бути сутінки в Раю. Слід було ще стільки обговорити й нагадати одне одному — сказаного, зробленого, почутого, відчутого, обдуманого й незрозумілого.

— Я думала, що ти кохаєш Крістіну Стюарт, — мовила Енн так докірливо, наче сама не дала йому приводу вважати, що кохає Роя Гарднера.

Гілберт розсміявся нестримано, мов хлопчак.

— Крістіна мала нареченого — там, у своїм ріднім місті. Я знав це, а вона знала, що я це знаю. Коли її брат закінчував коледж, він сказав мені, що наступного року його сестра приїде в Кінгспорт навчатися музики, і попросив мене трохи їй допомогти, бо вона не мала знайомих у місті, і він боявся, що їй буде самотньо. Я допоміг. А потім ми подружилися. Вона одна з наймиліших дівчат, яких я знаю. Я чув у коледжі плітки, що ми закохані одне в одного. Та мені було байдуже. Усе було байдуже, відколи ти сказала, що не зможеш покохати мене, Енн. Не було жодної іншої дівчини… не могло бути іншої дівчини в моїм житті — окрім тебе. Я кохав тебе ще відтоді, як ти розбила грифельну дошку об мою голову в школі.

— Не розумію, як ти міг кохати мене, коли я була така дурна, — мовила Енн.

— Я намагався забути, — відверто проказав Гілберт. — Не тому, що вважав тебе такою, як ти кажеш, а тому, що відчував: після появи Роя Гарднера мені не лишається жодних шансів. Але я не міг забути — як не можу сказати тобі зараз, чим були для мене ті два роки, коли я думав, що ти збираєшся вийти за нього… коли не минало й тижня без чуток, буцім невдовзі оголосять про ваші заручини. Я вірив у це, аж доки одного благословенного дня одержав лист від Філ Гордон… тобто Філ Блейк. Мені тоді вже дозволили сідати після хвороби. Філ писала, що, по суті, між вами з Роєм нічого не було, і радила мені «спробувати ще раз». Після цього лікар лише дивувався моєму стрімкому одужанню.

Енн засміялася — та потім здригнулася.

— Я ніколи не забуду тієї ночі, коли думала, що ти помираєш, Гілберте. Я знала… я розуміла, що кохаю тебе, і думала, що вже надто пізно.

— Але пізно не було, кохана. Енн, це буде нам винагородою за всі муки, правда ж? Давай домовимося все життя присвячувати цей день досконалій красі, із вдячності за той дарунок, що він підніс нам.

— Це день народження нашого щастя, — тихенько проказала Енн. — Я завжди любила цей старий сад Естер Грей, а тепер він буде мені ще дорожчий.

— Та мені доведеться просити тебе довго чекати, — сумно мовив Гілберт. — Я ще три роки вчитимуся на медичному факультеті, але й тоді не буде ані діамантів, ані мармурових палаців.

Енн засміялася.