Розділ 37 НОВОСПЕЧЕНІ БАКАЛАВРИ

— процитувала Стелла.

— Чи навчилися ви в Редмонді чогось, окрім мертвих мов, геометрії та інших нісенітниць? — запитала тітонька Джеймсіна.

— О, так, звісно, тітонько, — відповіла Енн.

— Ми збагнули настанову, яку дав нам професор Вудлей на останньому засіданні Товариства філоматів, — мовила Філ. — Він сказав: «Гумор — найпікантніша із приправ на бенкеті життя. Смійтеся зі своїх помилок, але вчіться на них, жартуйте зі своїх бід, але черпайте в них силу, кепкуйте зі своїх труднощів, але долайте їх». Хіба цього не варто вчитися, тітонько Джимсі?

— Так, люба. Коли навчишся сміятися з того, із чого слід посміятися, і не сміятися з того, із чого не слід — здобудеш мудрість і розважливість.

— А що ти винесла з редмондського курсу, Енн? — тихо й замислено поцікавилася Прісцилла.

— Я думаю, — поволі проказала Енн, — що я навчилася кожну дрібну перепону розглядати як кумедну розвагу, а кожну велику — як ознаку перемоги. У підсумку, напевно, це й дав мені Редмонд.

— А я процитую інше висловлювання професора Вудлея, щоб пояснити, що коледж дав мені, — мовила Прісцилла. — Пам’ятаєш, Енн, у своїй прощальній промові він сказав: «У світі так багато всього — коли тільки мати очі, щоби бачити, серце, щоб любити, руку, щоб узяти — у жінках і чоловіках, у мистецтві й літературі є так багато приводів для вдячності й радості». Певною мірою Редмонд навчив мене саме цього.

— Судячи з того, що ви всі кажете, — зазначила тітонька Джеймсіна, — суть у тім, що коли маєш достатньо природної кмітливості, то за чотири роки в коледжі можна навчитися того, на що у звичному житті знадобилося б років двадцять. Що ж, це виправдовує вищу освіту в моїх очах. Досі я мала сумніви щодо неї.

— А як же ті, хто не має природної кмітливості, тітонько Джимсі?

— Ті, хто її не має, ніколи нічого не навчаться, — відрубала тітонька Джеймсіна, — ані в коледжі, ані в житті. І в сто років вони знатимуть не більше, ніж того дня, коли щойно з’явилися на світ. То їхня біда, а не провина, сердешні душі. Але ті з нас, хто має цю кмітливість, мусять щедро віддячити за неї Господові.

— Ви не поясните, що таке природна кмітливість, тітонько Джимсі? — запитала Філ.

— Ні, юна леді. Ті, хто її має, самі знають, що це таке, а ті, хто не має, все одно ніколи не збагнуть, тож пояснювати не варто.

Клопіткі дні проминули, іспити завершилися. Енн здобула диплом із відзнакою за успіхи в англійській мові й літературі, Прісцилла — за успіхи в класичних мовах, Філ — у математиці. Стелла одержала добрі оцінки з усіх предметів. Надійшла урочиста випускна церемонія.

— Цей день я колись могла б назвати епохою у своїм житті, — мовила Енн, витягаючи з коробки фіалки, що надіслав їй Рой, і замислено їх розглядаючи. Вона хотіла вплести їх у коси, аж тут погляд її зупинився на іншій коробці, що стояла на її столику. У ній були білі конвалії — чисті й свіжі, зовсім як ті, що квітнули в Зелених Дахах, коли в Ейвонлі надходив червень. Поряд із коробкою лежала листівка від Гілберта Блайта.

Енн міркувала, чому Гілберт надіслав їй квіти до випуску. Упродовж семестру вона майже не бачила його. Лиш єдиний раз він заходив у Дім Патті — надвечір у п’ятницю невдовзі після різдвяних канікул, — та й деінде вони рідко зустрічалися. Енн знала, що Гілберт навчається дуже сумлінно, щоб здобути диплом із відзнакою та премію Купера, толе майже не бере участі у світськім житті Редмонду. Для самої Енн то був приємний і веселий рік. Вона часто бувала в Гарднерів, де близько подружилася з Дороті, і в редмондських колах щодня очікували звістки про її заручини з Роєм. Енн також цього сподівалася. Проте нині, збираючись на випускну церемонію, вона відклала Роєві фіалки набік і взяла із собою Гілбертові конвалії. Вона не могла пояснити свого вчинку. Та в цю мить здійснення давно виплеканих мрій, минулі ейвонлійські дні, сподівання й дружба здалися їй дивовижно близькими. Колись вони з Гілбертом жваво й весело уявляли себе в бакалаврських мантіях і шапочках — і тепер, коли цей чарівний день настав, Роєвим фіалкам не було місця в ньому. Здавалося, що тільки квіти давнього друга причетні до плоду, визрілого із квіту колишніх надій, які цей друг поділяв і розумів, як ніхто.

Довгі роки цей день вабив її до себе, проте лишив по собі один-єдиний гострий, болючий спогад — і не були то ані трепетна мить, коли поважний ректор Редмонду вручив їй шапочку й диплом і проголосив бакалавром гуманітарних наук, ані блиск Гілбертових очей, коли він уздрів її конвалії, ані скрушний, здивований погляд Роя, котрий минав її на подіумі. Не були то й поблажливі привітання Аліни Гарднер, ані сердечні, палкі побажання Дороті. То був дивний, незбагненний біль, що зіпсував для неї цей довгожданий день і лишив слабкий, але відчутний присмак гіркоти.

Того вечора випускники влаштовували бал. Збираючись на нього, Енн відклала вбік разок перлів, котрий носила зазвичай, і витягла з валізи маленьку коробочку, що різдвяного ранку надійшла поштою в Зелені Дахи. У ній виявився тонкий золотий ланцюжок із крихітною рожевою емалевою підвіскою у формі серця. На листівці, що прийшла разом із подарунком, стояв підпис: «Із найкращими побажаннями від давнього друга. Гілберт». Енн, якій підвіска нагадала той фатальний день, коли Гілберт назвав її «морквою», опісля чого марно намагався помиритися за допомогою льодяника у формі сердечка, посміялася із власних спогадів і відповіла йому коротким щирим удячним листом, проте самої підвіски ніколи не носила. Нині ж, мрійливо всміхаючись, вона застібнула ланцюжок на своїй білій шиї.

До коледжу вони з Філ рушили вдвох. Енн ішла мовчки, Філ безупинно базікала. Раптом вона проказала:

— Я чула, що сьогодні після церемонії оголосять про заручини Гілберта Блайта із Крістіною Стюарт. Ти щось про це знаєш?