Розділ 34 ДЖОН ДУГЛАС НАРЕШТІ ОСВІДЧУЄТЬСЯ

Енн зібрала рештки власної гідності.

— Авжеж, я ніколи за вас не вийду, — зверхньо кинула дівчина.

— А чого так, жених з мене нівроку, — спробував переконати її Сем. — До праці я беручкий, і грошенята в банку є.

— Більше не говоріть про це зі мною! Як вам таке на думку спало? — мовила Енн; гнів її поступався місцем гумору. Усе це було так безглуздо.

— Ви дівчина гарна, і ходите проворненько, — відповів Сем. — Мені ледачої не треба. Подумайте. Бо я ще не роздумав. Але піду. Корів доїти треба.

Ілюзії Енн щодо любовних освідчень були так тяжко понівечені впродовж останніх років, що від них майже геть нічого не лишилося. Отож увечері вона могла вдосталь посміятися з бідолахи Сема. Вони із Джанет завзято передражнювали його й без жодних докорів сумління реготали з того, як він надумався до Енн клинці підбивати.

Якось по обіді, коли перебування Енн у Веллі Роуд добігало кінця, в Узбіччя по Джанет у гарячковім поспіху заїхав Алек Райт.

— Вас негайно кличуть до Дугласів, — мовив він. — Здається, стара пані Дуглас таки насправді вирішила вмерти, після того, як двадцять років прикидалася.

Джанет метнулася по капелюха. Енн поцікавилася, чи пані Дуглас погіршало.

— Їй зовсім не так зле, як бувало раніше, — серйозно відповів Алек, — і ось чому я вважаю, що кепські її справи. Досі вона завжди верещала й гасала по всьому будинку, а тепер лежить і нишкне. А коли стара пані Дуглас нишкне, то вже напевне погано.

— Ви не любите старої пані Дуглас? — здивувалася Енн.

— Кішка добра, коли то кішка, і геть лиха, коли то жінка, — загадково відказав Алек.

Джанет повернулася додому в сутінках.

— Пані Дуглас померла, — скрушно проказала вона. — Померла невдовзі після того, як я прийшла туди. І лиш єдиний раз заговорила до мене. Сказала: «Надіюся, тепер ви із Джоном поберетеся». Мені аж серце стислося, Енн! Подумайте: рідна мати вважала, що я не виходжу за її сина через неї! І я нічого не могла сказати — там були всі сусідки. Як добре, що Джон цього не чув.

І Джанет гірко розридалася. Енн заварила їй чашку міцного імбирного чаю. Та хоча згодом вона виявила, що замість імбиру поклала білий перець, Джанет була в такім відчаї, що нічого не помітила.

Увечері після похорону Енн і Джанет сиділи на ґанку біля вхідних дверей проти заходу сонця. Вітер ладнався спати у верхівках сосон, і з північного боку в небі палахкотіли й згасали вогненні блискавиці. Джанет у своїй потворній жалобній сукні виглядала жахливо — її обличчя було червоне й підпухле від сліз. Говорили мало, бо ж вона мляво опиралася будь-яким спробам Енн хоч якось її заспокоїти й вочевидь налаштувалася бути нещасною.

Раптом клацнув засув хвіртки, і до саду увійшов Джон Дуглас. Він рушив до них просто через клумбу з геранню. Джанет підвелася — а слідом за нею й Енн. Вона була високою дівчиною і вбрана була в білу сукню, проте Джон Дуглас її не бачив.

— Джанет, — мовив він, — ти вийдеш за мене заміж?

Слова ці вихопилися в нього так, мовби він хотів сказати їх ось уже двадцять років, і тепер вони мусили прозвучати перш, ніж будь-які інші.

Обличчя Джанет не могло почервоніти густіше, аніж то вже сталося з ним від плачу, отож усе взялося негарними багряними плямами.