Розділ 22 ВЕСНА ТА ЕНН ПОВЕРТАЮТЬСЯ В ЗЕЛЕНІ ДАХИ

— Енн! Я такий радий, що ти вдома! Слухай, Енн, я з осені виріс на цілих два дюйми! Вчора пані Лінд мене міряла стрічкою, а ще бачиш, Енн — переднього зуба немає. Пані Лінд прив’язала до нього нитку одним кінцем, а іншим до дверей, а двері зачинила. Я продав його Мілті за два центи. Він збирає зуби.

— Та нащо це йому зуби? — здивувалася Марілла.

— Щоб було намисто вождя для гри в індіанців, — пояснив Деві, умощуючись на колінах в Енн. — У нього їх уже п’ятнадцять, і решта всі теж пообіцяли свої зуби йому, коли випадуть, тож мені й починати збирати не варто. Але ті Болтери вміють за справи братися.

— Ти чемно поводився в гостях? — суворо запитала Марілла.

— Так, але знаєте, Марілло, я геть утомився бути чемним і хорошим.

— Бути поганим ти втомився би значно швидше, Деві, — мовила Енн.

— Зате хоч весело було б, — правив своєї Деві. — А потім я міг би розкаятися.

— Деві, каяття не позбавляє наслідків того, що ти був поганий. Ти ж пам’ятаєш, як торік прогуляв урок у недільній школі? Ти сказав мені тоді, що поганим бути нецікаво. А що ви з Мілті робили сьогодні?

— Рибалили й ганяли кицьку, і шукали яйця, і ще кричали, щоб луна пішла. Там коло лісу, за клунею Болтерів, така чудова луна. Слухай, Енн, а що таке луна? Скажи, я хочу знати.

— Луна, Деві, — це прекрасна німфа, котра живе далеко в лісі й сміється зі світу, пробігаючи між пагорбів.

— А яка вона на вроду?

— У неї чорні очі й коси, але шкіра біла, як сніг. І жоден смертний не може побачити, яка вона чарівна. Вона прудкіша за лань, і лише голос — ось усе, що нам відомо про неї. Можна почути його надвечір, почути, як вона сміється попід зорями, та її ти не побачиш. Вона тікатиме від тебе й лише сміятиметься десь із-над сусіднього пагорба.

— А це все правда, Енн? Чи брехня? — запитав Деві, широко розплющеними очима втупившись у неї.

— Деві, — розпачливо мовила Енн, — невже тобі бракує глузду, щоб відрізнити казку від брехні?

— Тоді що відповідає мені поза клунею в Болтерів? Скажи, я хочу знати, — не вгавав Деві.

— Коли ти трішки підростеш, я все тобі поясню.

Згадка про вік повернула думки хлопчика в інше русло. Трохи поміркувавши, він із серйозним виглядом прошепотів:

— Енн, я хочу одружитися.

— Коли? — так само серйозно відповіла Енн.

— Звісно, не раніше, як виросту.