Розділ 16 НОВИЙ ЗАТИШОК

Утім, кіт відмовлявся йти геть. Він згорнувся клубочком на колінах Енн і замуркотів.

— Здається, він тебе вдочерив, — засміялася Прісцилла.

— Не хочу, хай забирається, — уперто відказала Енн.

— Бідолашне створіння голодує, — жалісливо мовила Філ. — Бачите, як випинаються кістки?

— Гаразд, я дам йому поїсти, а тоді хай вертається туди, звідки він прийшов, — непохитно відповіла Енн.

Кота нагодували й виставили за двері, проте вранці він так само стовбичив на ґанку. Там він просидів іще кілька днів, вдираючись усередину щоразу, коли двері відчинялися. Його нітрохи не турбував холодний прийом, і ні на кого, крім Енн, він не звертав жодної уваги. Зі співчуття дівчата годували його, та коли минув тиждень, вирішили, що пора вживати заходів. Тим часом зовнішній вигляд кота поліпшився. Око й морда загоїлися, він посправнішав; кілька разів дівчата навіть бачили, як кіт умивається.

— Та все одно лишати його тут не можна, — мовила Стелла. — Наступного тижня приїздить тітонька Джимсі, а вона привезе із собою кицьку Сару. Двох котів ми тримати не зможемо. Якщо лишити тут цього обсмаленого заброду, він постійно битиметься з кицькою Сарою. Він боєць за натурою. Вчора він бився з котом тютюнового короля й розгромив його на всіх фронтах.

— Треба його позбутися, — кивнула Енн, похмуро зиркаючи на предмет розмови, котрий із виглядом сумирного ягняти муркотів на килимку перед каміном. — Але як? Як можуть четверо беззахисних осіб жіночої статі позбутися кота, який не хоче, щоб його позбувалися?

— Ми приспимо його, — рішуче озвалася Філ. — Це найгуманніший спосіб.

— Та чи котрась із нас уміє присипляти котів? — так само похмуро запитала Енн.

— Я вмію, люба. Це одне з моїх — на жаль, небагатьох — корисних умінь. Удома я вже приспала кількох котів. Спершу треба дати йому добряче поснідати. Тоді взяти джутовий мішок, тут є один на кухонному ґанку, — запхнути туди кота й накрити дерев’яним ящиком. Узяти пляшечку із хлороформом, на дві унції, відкоркувати й поставити під ящик. Зверху покласти щось важке й зачекати до вечора. Мертвий кіт лежатиме, згорнувшись клубочком, наче вві сні. Ані болю, ані боротьби.

— Звучить наче просто, — із сумнівом у голосі проказала Енн.

— Це і є просто. От побачиш. Я все зроблю сама, — підбадьорливо мовила Філ.

Отож дівчата купили пляшечку із хлороформом, і наступного дня Смалько був засуджений до страти. Він смачно поснідав, умився й вистрибнув на коліна до Енн. Серце її стислося. Бідолашне створіння любило її, довіряло їй. Як вона могла позбавити його життя?

— Візьми його, — квапливо звернулася вона до Філ. — Я почуваюся вбивцею.

— Ти ж знаєш, він не страждатиме, — спробувала втішити її Філ, проте Енн утекла.

Фатальне дійство провадилося на кухонному ґанку. Увесь день туди ніхто не виходив. Проте надвечір Філ оголосила, що Смалька треба поховати.

— Нехай Пріс і Стелла викопають яму в саду, — звеліла Філ, — а Енн піде зі мною й допоможе зняти ящик. Бо я це ненавиджу.

І дві змовниці навшпиньках неохоче посунули до кухонного ґанку. Філ обережно зняла камінь, який поклала зверху на ящик. Раптом знизу долинув кволий, проте виразний нявкіт.

— Він… він живий, — охнула Енн, розгублено сівши на поріг.