Розділ «ІДЕАЛЬНА МЕЛОДІЯ»

Чи завважували ви, як у велелюдному юрмиську, бува, раптом стихають розмови і настає гнітюча тиша, яка, немов бездонне провалля, поглинає всі звуки? Це явище, коли всі співрозмовники змовкають воднораз, можна пояснити випадковим збігом обставин, що може статися за законом ймовірності. Але часом здається: це не просто випадковість. Уявляється, що всі до чогось прислухаються. Мене тоді наче мороз проймає, і в пам’яті спливають рядки:

За спиною завжди я відчуваю

Шум крил – часу невпинний лет.

Така тиша запала одного вечора і в гамірному “Білому олені”. Запала несподівано. Щоб розвіяти її, Чарлі Вілліс почав насвистувати популярну тоді пісеньку. Не пригадую яку, та саме вона стала причиною розповіді Гаррі Первіса.

– Чарлі, – сказав він майже лагідно, – ця клята мелодія доводить мене до відчаю. Її безнастанно грають уже тиждень, – варто лише ввімкнути приймач.

– Слухайте третю програму, там її не почуєте.

– На жаль, – відповів Гаррі, – я не належу до тих, хто може з ранку до ночі слухати мадригали єлисаветинської доби. Та не про це мова. Вам коли-небудь спадало на думку, що всі популярні мелодії мають щось спільне?

– А саме?

– Розумієте, ви її почули раз, удруге, а тоді мучитесь тижнями, як ото Чарлі. Вона в’їдається в мозок, крутиться безперестанку, поки зненацька не щезне.

– Так, – погодився Арт Вінсент. – Одну мелодію почуєш – і нічого, а інша як причепиться, то вже не відчепиться.

– Атож. Якось я ходив із тиждень, мов очманілий, наспівуючи мотив із фіналу другої симфонії Сібеліуса, потім не давала спокою мелодія “Третьої людини” – та-ті, та-ті-та-а, ті-та, ті-та-а.

Гаррі замовк, чекаючи, поки слухачі припинять цідити пиво. Коли всі затихли – продовжив:

– Деякі мелодії – справді чудо, решта – банальщина. Та, очевидно, всі вони мають щось спільне.

– Що саме? – спитав Чарлі. – Розкажи. Ми чекаємо.

– Не знаю, – відповів Гаррі. – Більше того: не хочу знати, бо був знайомий з людиною, яка знайшла відповідь.

Хтось із нас подав йому кухоль пива, щоб він не замовкав. Ми не любили, коли Гаррі на півслові обривав розповідь і йшов за питвом.

– Не збагну, чому більшість учених цікавиться музикою, – сказав він, – але це незаперечний факт. Я знаю чимало дослідницьких установ, що мають свої аматорські симфонічні оркестри, й досить непогані. Що стосується математиків, то їхній потяг до музики пояснюється об’єктивними причинами: музика, особливо класична, мас математичне вираження. До того ж теорія музики спирається на математичні основи: гармонічний аналіз, теорію звукових хвиль, частоту коливань тощо. Тож не дивно, що математики залюбки вивчають музику. І не тільки вивчають, а й тішаться нею, одержують естетичну насолоду.

Однак мушу зазначити: інтерес Гілберта Лістера до музики був суто церебральний. Він був, насамперед, фізіологом, спеціалістом по вивченню мозку. Йому було байдуже, що аналізувати: регтайм чи хоральну симфонію. Його цікавили не звуки, а те, що відбувається в мозку, коли ці звуки потрапляють туди через органи слуху.

– У такому високоосвіченому товаристві, – сказав Гаррі з притиском, що прозвучало без сумніву образливо, – не знайдеться нікого, хто б не знав про той факт, що існує розумова активність електричного походження, що там діють постійні імпульси, які можуть бути виявлені й проаналізовані сучасними приладами.