Розділ «ПРИБОРКАНА ОРХІДЕЯ[2]»

Мало хто з відвідувачів таверни “Білий олень” наважиться повірити, ніби всі оповідки Гаррі Первіса[3] – то чистісінька правда, зате кожен погодиться, що деякі з них вірогідніші за інші. Та як не прикидай на вірогідність історію з Приборканою Орхідеєю, заважить вона справді небагато.

Вже не пригадую, до якого дотепного “гамбіту” вдався Гаррі, щоб зав’язати ниточку цієї оповідки: може, хтось із добродіїв, що кохаються в орхідеях, приніс до таверни свою останню знахідку – якусь химерію – і це дало нову поживу фантазії Гаррі. А втім, не про те мова. Головне – я добре запам’ятав його оповідку, а вона таки варта уваги.

Цим разом пригода випала не комусь із численних родичів Гаррі, й він не схотів пояснити, як же йому пощастило вивідати все, аж до непривабливих подробиць. Герой, якщо його можна так назвати, цієї тепличної епопеї – сумирний маленький клерк на ім’я Геркулес Кітінг. Та коли вам здалося, що ото і є найдивовижніше в цій історії, зачекайте трошечки, не поспішайте.

Воно й справді, хто в наші благословенні часи може з легким серцем пишатись іменням Геркулес? А як ти загніток – усього чотири фути дев’ять дюймів на зріст і без курсу фізичних вправ не набираєш ваги й дев’яносто сім фунтів, то зватися Геркулесом – тільки людей смішити! Отож і не диво, що наш Геркулес був відлюдьком і не мав любіших друзів за тих, що росли в горщиках у вологій оранжереї в положистій місцині його саду. Невибагливий у всьому, Геркулес витрачав на себе дріб’язок, зате колекцію орхідей та кактусів викохав розкішну.

Серед кактусофілів слава про нього гриміла по всіх усюдах, отож з найдальших куточків світу надходили йому незліченні пакунки, вони пахтіли розпушеною землею і тропічними джунглями.

Рідні Геркулес не мав, окрім тітки Генрієтти, і, шукайте – не шукайте, не було на світі двох таких несхожих між собою людей. Генрієтта, могутня жінка шести футів на зріст, полюбляла твідові костюми від Гарріса, різкі лінії яких аж очі муляли, спритно й відчайдушно правувала “ягуаром” і палила сигару за сигарою. Колись її батьки тішилися надією мати сина, а тоді довіку сушили собі голови над тим, чи ж справдила доля їхні сподівання. На прожиття собі Генрієтта заробляла, ще й непогано – розводила породистих собак. На люди вона рідко виходила одна, біля неї завжди крутилося двійко її найкращих живих моделей; та не подумайте, вони були не з племені портативних собачок, яких леді залюбки носять у торбинках: розплідник Кітінг спеціалізувався на датських догах, східноєвропейських вівчарках та сенбернарах.

Генрієтта, недарма зневажаючи чоловіків як слабшу стать, заміж так і не вийшла. Зате, не знати чого, мов той рідний дядько (саме так, знайдіть-но влучніше слово!) прихилилась до Геркулеса. Вона телефонувала та загощала до нього наприкінці мало не кожного тижня. Цікаві то були взаємини: мабуть, біля Геркулеса Генрієтта ще дужче втішалася відчуттям своєї моці. Коли навіть її небіж, і той чогось вартий як чоловік, то годі й казати, яка ж вона жалюгідна порода – чоловіцтво! А втім, коли саме тут крилася справжня причина Генрієттиної прихильності, вона про те не відала і ніби щиро любила свого небожа. Ставилась до нього поблажливо, але не згорда.

Як і слід було чекати, тітка своєю уважливістю лише додавала Геркулесові мук, ятрила і без того нестерпне відчуття його власної мізерності. Попервах він терпів родичку, далі почав страхатися її щонедільних наскоків, громоподібного голосу та костоломного ручкання і врешті запалав лютою ненавистю. Мало-помалу та ненависть затьмарила йому все, взяла гору над іншими почуттями, навіть над його захопленням орхідеями. Але він таївся з тим, душачись від люті й страху: адже варто тітоньці Генрієтті розкусити його справжні почуття, вона, чого доброго, одним махом виб’є з нього дух та й згодує зграї своїх вовкодавів.

А найгірше, що нема розради ув’язненій душі. Він мусить любенько родичатися з тіткою Генрієттою, а сам аж кипить, ладний її убити. І таки частенько спокушає його думка збавити їй віку, хоч і знає, що до такого діла він незугарний і марні його сподівання. Аж ось одного дня…

Як запевняв торговець, орхідея росла десь у пониззі Амазонки – за такою адресою шукай хіба вітра в полі. Коли Геркулес побачив її вперше, вона не звабила своїм виглядом навіть такого пристрасного колекціонера, як він. Безформний корінь завбільшки з чоловічий кулак – ото і все. Та ще й бридко тхне якимсь гнилим могильним духом. Геркулес навіть засумнівався, чи жевріє в тому корені життя, він так і сказав торговцеві, а той узяв і поступився, накинув йому орхідею майже за безцінь. Отож Геркулес, хоч-не-хоч, поніс своє надбання додому.

Цілісінький місяць рослина не виявляла жодних ознак життя, але Геркулесові було байдуже. Та настав час, якогось дня виткнувся крихітний зелений паросток, потягнувся до сонця й відтоді ріс на очах. Скоро вигналося товсте м’ясисте стебло й зазеленіло ядучою барвою. Довкруж його верхівки цілим гроном повипиналися дивовижні горбочки, але в усьому іншому рослина не виявляла характерних ознак свого виду. Геркулеса тепер охопило неабияке збудження: він не сумнівався, що відкрив незнаний досі різновид орхідей. Рослина вже виросла й розбуялася фантастично, ось вона вже вища за Геркулеса – хоч яке це благеньке порівняння! І горбочки помітно більшали: орхідея от-от мала розцвісти.

Геркулес чекав цієї миті з величезним хвилюванням, знаючи, як недовго, буває, квітують деякі рослини, і, скільки міг, чатував у теплиці. Але марна була його пильність: метаморфоза сталася якось уночі, коли він спав. На ранок орхідея вже запишалася вісьмома рядами вусиків, що китицями вільно спадали майже до землі. Мабуть, ті вусики розвинулися всередині стебла і проросли з вибуховою, як для рослин, швидкістю. Геркулес постояв, подивився вражено на таку дивовижу і пішов на службу в глибокій задумі.

Надвечір, поливаючи орхідею та розпушуючи ґрунт під нею, він помітив іще одне диво. Вусики налилися, потовщали і ніби погойдувались. Придивишся пильно – вони тріпотять, наче в них нуртує життя. Аж навіть Геркулес, майже очманілий від цікавості й захвату, стривожився.

Збігло кілька днів, а з ними розвіялися й останні сумніви: наш садівник упевнився, що зробив неабияке відкриття. Коли він наближався до орхідеї, вона тяглася до нього вусиками – та так неприємно, зухвало! Здавалося, вона голодна. Враження було таке непереборне, що Геркулесові ставало моторошно, в глибині свідомості заворушилася підозра. Та минув час, поки він нарешті зрозумів, що його непокоїть. Якось пробурмотівши: “Ну звісно, який же я недотепа!” – він подався до місцевої бібліотеки і там дуже цікаво згаяв півгодини, перечитавши невелике оповідання Герберта Уеллса “Дивовижна орхідея”.

“Боже мій! – вигукнув подумки Геркулес, дочитавши до кінця. – Бракує тільки отого запаморочливого духу, що ним орхідея задурманює свою жертву, а всі інші ознаки аж надто схожі”.

Додому повернувся геть знічений. Прочинивши двері до оранжереї, став на порозі, позираючи через грядочку зелені на свою неоціненну знахідку. Потім прикинув на око довжину вусиків – він уже спіймав себе на тому, що називає їх мацачками – і наблизився на безпечну відстань. І справді, рослина неначе хижо причаїлася, мов дитя фауни, а не флори. Геркулесові спала на думку нещаслива пригода з доктором Франкенштейном[4], і все разом його аж ніяк не потішило.

Ото безглуздя, просто сміх та й годі! В реальному житті такого не буває. А втім, є спосіб усе перевірити…

Геркулес прожогом кинувся додому і за кілька хвилин повернувся з мітловищем, на кінчик якого настромив шмат сирого м’яса. Почуваючись неабияким дурнем, він наблизився до орхідеї, як ото приборкувач левів обідньої пори наближався б до свого годованця.

Спливла мить, проте нічого не сталось. Аж ось двійко вусиків заворушились, а далі збуджено засмикались. Вони то тягнулися до м’яса, то лякливо сахалися назад. І раптом блискавкою вихопилися вперед – навіть погляд за ними не встиг – і обкрутились довкола м’яса, Геркулес від могутнього ривка мало не випустив з рук мітловища. М’ясо щезло: орхідея притискала його, образно кажучи, до своїх грудей.