Розділ «ІДЕАЛЬНА МЕЛОДІЯ»

То вже був Гілбертів коник: він міг прикріпити вам до голови десяток електродів, а підсилювачі записували імпульси мозку на кількаметровій стрічці. Потім він, вивчивши її, розповідав про вас багато цікавого. Лістер твердив: легше встановити особу за допомогою енцефалограми, ніж за відбитками пальців. Можна звернутися до хірурга, щоб замінив шкіру, але якщо медицина коли-небудь зможе замінювати мозок, то і тоді знайдеться якийсь інший спосіб встановлення особи.

Гілберт зацікавився музикою, коли досліджував альфа-, бета- та інші ритми мозку. Він програвав музику на різних швидкостях своїм пацієнтам і стежив, чи змінюються при цьому частоти мозкових хвиль. Як і слід було сподіватися, частоти змінювалися, і зроблені ним відкриття привели дослідника до проблем філософського характеру.

Мені лише раз вдалося поговорити з ним докладно про його теорії. Не можна сказати, що Гілберт був потайний – я ніколи не зустрічав потайних учених. Просто він не любив говорити про свою роботу, не знаючи напевно, до чого вона приведе. Однак того, що він розповів мені, було достатньо, щоб збагнути: йому пощастило відкрити надзвичайно цікаве явище. Моя фірма вже постачала йому дещо з обладнання, і я вирішив підтримати його не без деякої вигоди для себе: якщо Лістеру вдасться реалізувати свої ідеї, подумав я, йому відразу потрібний буде комерційний керівник.

Він прагнув створити наукову теорію, яка пояснила б, чому та чи інша мелодія стає популярною, хоча сам вважав масштаби своєї роботи значно скромнішими: це, мовляв, звичайнісіньке наукове дослідження. Його плани не сягали далі публікації статті в “Наукових записках фізичного товариства”. Я ж відразу збагнув, які фінансові можливості приховуються в цьому відкритті!

Гілберт був переконаний, що й визначна мелодія, популярна пісенька впливають на розум лише тоді, коли певним чином збігаються з основними електричними ритмами мозку. Його теорію можна порівняти з ключем, що відмикає замок: зубчики на ключі мусять точно відтворювати зазубрини в замку, він відімкнеться лише тоді, коли вони співпадуть. Лістер узявся за справу з двох кінців: спочатку відібрав сотні визначних мелодій класичної та естрадної музики, проаналізував їхню структуру, як він сказав, морфологію. Усе це було легко зробити у великому гармонічному аналізаторі, що сортував усі частоти. Зрозуміло, я дещо спрощую, та, сподіваюсь, ви збагнули основну ідею.

Одночасно він намагався з’ясувати, як імпульси, викликані музикою, співвідносяться в мозку із природними. Бо суть Гілбертової теорії полягала в тому (саме тут почнеться філософія), що всі існуючі мелодії – лише приблизна копія основної, єдиної. Композитори століттями йшли до неї навпомацки, але не розуміли, що шукають саме її, бо не знали про зв’язок між музикою й мозком. Але тепер, коли цей зв’язок доведений, відтворення ідеальної мелодії стало реальністю.

– Отакої! – сказав Джон Крістофер. – Це лише звичайне перефразування платонівської теорії ідеального світу. Пам’ятаєте: всі предмети матеріального світу – тільки грубі копії ідеальних речей, наприклад, ідеального стільця, стола тощо. Отже, ваш друг розпочав пошуки ідеальної мелодії. І йому пощастило її знайти?

– Про це ви дізнаєтесь далі, – незворушно відповів Гаррі. – Цілий рік Гілберт витратив на те, щоб проаналізувати одержані дані, й лише потім узявся за синтез. Одне слово, він створив машину, що конструювала моделі звуку відповідно до відкритих ним законів. У ній були генератори коливання і вібратори. Цю частину апарата, змодифіковану з електрооргана, контролювала машина, яка могла сама себе програмувати.

Вчені люблять давати своїм витворам людські імена. Гілберт назвав свою машину “Людвіг”.

Ви легко зрозумієте принцип роботи “Людвіга”, коли уявите собі щось подібне до калейдоскопа, що створює узори, але не ті, які бачиш оком, а слухові. Цей калейдоскоп підвладний певним законам, а вони, як вірив Гілберт, базувалися на структурі людського мозку. “Людвіг” мав неодмінно дійти до ідеальної мелодії, оскільки був запрограмований так, що міг випробувати всі можливі варіанти мелодій.

Мені вдалося почути “Людвіга” за роботою, і це, я вам скажу, диво з див. Як і слід було чекати, в лабораторії сила-силенна різної апаратури. “Людвіг” нагадував і обчислювальну машину, і радарну установку, і систему, що регулює вуличний рух, і радіоприймач. Важко було повірити, що, коли б він запрацював, то зміг би замінити всіх на світі композиторів. Можливо, що й ні, бо він видавав лише сировину, заготовки, які треба було б ще оркеструвати.

Звук виходив з гучномовця. Спочатку мені здалося, ніби чую розучування гам якимось старанним учнем, але таким, що не має ні краплі натхнення. Музикальні теми були здебільшого дуже простенькі. Машина грала одну мелодію, потім такт за тактом змінювала її, аж поки не вичерпувала всіх можливостей, перш ніж розпочати іншу. Час від часу вдавалося скомпонувати досить пристойну фразу, але не настільки, щоб вона вражала.

Гілберт пояснив: це лише перше випробування “Людвіга”. У нього ще не вкладено головного контуру. Згодом селективність машини незмірно зросте. Поки що “Людвіг” грав усе підряд. Не вмів вибирати. Невдовзі його можливості стануть невичерпними.

Того разу, як потім виявилося, я востаннє бачив Гілберта Лістера. Ми домовилися знову зустрітися в його лабораторії через тиждень, коли він, як гадалося, досягне вагоміших успіхів. На щастя, я випадково спізнився – прибув на годину пізніше.

Зайшов саме після того, як забрали Гілберта. Його помічник, старий чоловік, який працював з ним багато років, сидів, прибитий горем, серед плетива дротів. Мені довгенько довелося з’ясовувати, що ж саме сталося, і вивуджувати більш-менш зрозуміле пояснення.

Одне не викликало сумніву: “Людвіг”, нарешті, запрацював по-справжньому. Асистент пішов пообідати, поки Гілберт востаннє настроював апаратуру. За годину, коли той повернувся, лабораторія ніби пульсувала від однієї довгої і дуже складної музикальної фрази. Чи то в машині щось заїло, чи сам Гілберт натиснув на “повтор”, в усякому разі він слухав принаймні кількасот разів одну й ту ж мелодію і, здавалося, був у трансі: закляклий, з непорушними широко розплющеними очима. Навіть коли “Людвіга” зупинили, це не допомогло. Гілберта вже не можна було врятувати.

Що ж сталося? Прикро, все можна було передбачити заздалегідь. Ось поміркуйте. Композитор створює мелодію емпіричним методом. І якщо навіть вона може переслідувати тижнями, що ж говорити про ефект ідеальної, яку шукав Гілберт?

Припустимо, ідеальна мелодія існує. Я не виключаю такої можливості. Тоді вона утворить у мозку замкнуте коло пам’яті, що довіку обертатиметься, не сприймаючи ніяких інших подразників. Улюблені мелодії просто ніщо у порівнянні з нею. Лише раз нав’язана мозкові, вона назавжди зруйнує форму коливань, що є матеріальними проявами свідомості. А це – кінець! Отаке й сталося з Гілбертом.

Було застосовано і шокотерапію, і всі інші засоби лікування. Але нічого не допомогло. Модель закладена в мозок, і її вже не зруйнуєш. Він втратив усі навики, не реагує на зовнішні подразнення. Його підтримують лише фізіорозчинами. Він сидить непорушно, але інколи, кажуть, якось дивно смикається, ніби відбиває такт.

Боюся, надії на одужання немає. Втім, хто зна – жаліти його чи заздрити. Можливо, він знайшов справжню реальність, про яку говорили Платон та інші філософи. Не знаю. Часом мені хочеться дізнатись, що ж то була за диявольська мелодія, почути її хоч раз. Мусить же існувати якийсь спосіб безпечно послухати її. Згадайте-но, як Одіссею пощастило без будь-якої шкоди для себе послухати спів сирен… Та поки що, звичайно, це неможливо.